Читати книгу - "Відродження"

— А що я казав про Клер?

— Що вона вийшла заміж за садиста і три роки про це мовчала, бо соромилася. Зрештою вона відкрилася твоєму брату Енді та…

— Його звали Пол Овертон. Був учителем англійської в крутій підготовчій школі в Нью-Гемпширі. Енді поїхав туди, дочекався на стоянці, а коли Овертон вийшов, Енді відгепав його до напівсмерті. Ми всі любили Клер — абсолютно всі, я думаю, що навіть Пол Овертон по-своєму любив, — але вона й Енді були найстарші, а тому особливо близькі. Я так тобі розказував?

— Майже слово в слово. Енді сказав: «Ще раз її торкнешся — я тебе прикінчу».

— Розкажи, що я ще казав.

— Що Клер поїхала від нього, отримала охоронний ордер суду й подала на розлучення. Вона переїхала в Норт-Конвей і там влаштувалася на роботу вчителькою. Через півроку після того, як їх розлучили, Овертон поїхав туди й застрелив її в класній кімнаті після уроків, коли вона перевіряла зошити. А потім застрелився сам.

Так. Клер мертва. На її похороні залишки нашої колись великої, галасливої й зазвичай щасливої сім’ї зібралися востаннє. Сонячний день у жовтні. Коли все скінчилось, я поїхав у Флориду, просто тому, що ніколи там не був. За місяць я вже грав у складі «Помади Петсі Клайн» у Джексонвілі. Ціни на бензин були високі, клімат — найчастіше теплий, і я обміняв машину на «кавасакі». Невдале було рішення, як потім виявилося.

У кутку приміщення стояв маленький холодильник. Джейкобз відчинив його й приніс мені пляшку помаранчевого соку. Я вижлуктив її за п’ять довгих ковтків.

— Ану гляньмо, чи зможеш ти встати.

Я підвівся зі стільця й похитнувся. Ухопивши під лікоть, Джейкобз мене підтримав.

— Поки що добре. Тепер пройдися по кімнаті.

Спочатку мене хитало, мов п’яницю, та до стільця я повернувся вже нормальною ходою. Стійкий Едді[79].

— Добре, — схвалив він. — Ані сліду кульгання. Усе, вертаймося на ярмарок. Тобі треба відпочити.

— Але щось таки сталося. Що?

— Незначна реструктуризація твоїх мозкових хвиль, так я собі гадаю.

— Ти гадаєш.

— Так.

— Але точно не знаєш?

Він міркував над цим, здавалося, дуже довгий час, хоча насправді могло промайнути кілька секунд; щось наближено схоже на реальне відчуття часу повернулося до мене тільки через тиждень. Та зрештою він сказав:

— Я знайшов декілька важливих книг, які дуже важко відшукати, і тепер маю попереду довгий шлях у своїх дослідженнях. Іноді це означає зважуватися на маленькі ризики. Але тільки прийнятні. З тобою ж усе гаразд, правда?

Я подумав, що казати про це ще зарано, але змовчав. Зрештою, все вже зроблено.

— Ходімо, Джеймі. У мене попереду довгий робочий вечір, самому треба перепочити.

Коли ми підійшли до його «баундера», я спробував простягнути руку до дверей, та знову здійняв її рівно вгору. Лікоть став штивним; було таке враження, ніби суглоб зненацька перетворився на залізний. Я страшенно перелякався на мить, бо подумав, що рука більше ніколи не опуститься, що я до кінця життя ходитиму з піднятою рукою: «Вчителько, вчителько, викличте мене!» Та потім відпустило. Я опустив руку, відчинив дверцята і зайшов усередину.

— Це минеться, — сказав він.

— Звідки ти знаєш? Ти навіть сам не до кінця розумієш, що зробив.

— Бо я бачив таке раніше.

* * * * *

Коли він припаркувався у своєму звичному місці на території ярмарку, то знову показав мені пляшечку з героїном.

— Можеш ужити, якщо хочеш.

Але я не хотів. Я почувався людиною, яка дивиться на банановий спліт[80], перед тим натоптавшись вечерею з дев’яти страв на День подяки. Ти знаєш, що ця повна цукру смакота чудова і знаєш, що за певних обставин ти б жадібно її зжер, але тільки не після об’їдайлівки. Після об’їдайлівки банановий спліт — це не об’єкт пожадання, а просто об’єкт.

— Може, пізніше, — сказав я. Але «пізніше» так і не настало. Нині, коли чоловік на порозі старості, пише про ті давні дні руками, за які вже взявся артрит, я знаю, що воно не настане ніколи. Він зцілив мене, однак то було небезпечне зцілення, і він про це знав — коли хтось говорить про прийнятні ризики, то завжди постає питання: «Прийнятні для кого?» Чарлі Джейкобз був добрим самарянином. Але також він був напівбожевільним ученим, і того дня в покинутій автомайстерні я був його останнім піддослідним кроликом. Він міг мене вбити тоді, і часом (дуже часто насправді) я шкодую, що не вбив.

* * * * *

До вечора того дня я проспав. А коли прокинувся, відчув себе колишнім Джеймі Мортоном. Голова була ясна, тіло сповнене завзяття. Я звісив ноги з його ліжка й дивився, як він одягає свій концертний костюм.

— Скажи мені дещо, — мовив я.

— Якщо це про нашу маленьку пригоду в західній частині Талси, я б волів її не обговорювати. Просто почекаймо трохи, а там буде видно, залишишся ти таким, як тепер, чи знову відчуєш потяг до наркотиків… Клята краватка, ніколи не можу її правильно зав’язати, а Бріско взагалі безрукий.

Бріско був його асистентом, хлопцем, який виробляв міни перед публікою і відвертав її увагу, коли це було потрібно.

— Стій спокійно, — сказав я. — Ти тільки розтріпуєш її. Дай я.

Я став у нього за спиною, простягнув руки над плечами й затягнув краватку. Тепер, коли руки не трусилися, це було легко. Як і моя хода відтоді, як минулося заціпеніння мозку, вони були Стійкими Едді.

— Де ти цього навчився?

— Після аварії, коли я вже міг стояти й грати протягом кількох годин, не падаючи, працював у гурті, який називав себе «Гробарями». — Гурт був, м’яко кажучи, такий собі. Як, зрештою, і будь-який гурт, де я був найкращим гітаристом. — Ми вбиралися у сюртуки, капелюхи-циліндри і краватки-стрічки. Барабанщик і бас-гітарист погризлися через дівку, гурт розпався, зате я з цього всього вийшов з новим умінням.

— Ну… дякую. А про що ти хотів спитати?

— Про це шоу, «Портрети блискавкою». Ти фотографуєш лише жінок. По-моєму, ти через це недоотримуєш половину доходу.

Він широко всміхнувся хлоп’ячою усмішкою, тією, з якою провадив ігри в підвалі пасторського будинку.

— Коли я винайшов портретну камеру, яка, думаю, ти й сам знаєш, насправді є гібридом генератора з проектором, я пробував знімати і чоловіків, і жінок, було діло. То був маленький приморський парк розваг у Північній Кароліні, «Джойленд» називався. Його вже закрили, але там дуже гарно, Джеймі. Працювати там було суцільною радістю. Коли я давав вистави на центральній алеї