Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

— Скажете князям: до походу зможу пристати тоді вже, як розшукаю та відкличу воєводу Данка, зберу докупи та дам лад усій іншій раті.

— Гадаємо, коли князь буде готовий до походу, одразу ж і повідомить про готовність.

— Ано, одразу ж і повідомлю.

Увесь той день, як і наступний, був заклопотаний похоронами брата та збиранням раті, що зазнала погрому. Уже по похоронах згадав про Данка й став прикидати в мислях, де може бути він зараз. Якщо кияни та втікичі не зустрілися з ним у полуночних вервях Тивері, значить, перейшов через Дністер і гуляє десь у полуденних. А може, потрапив, оточений обрами, у велику скруту і подався до уличів, а вже землями уличів — на Черн? Присяйбіг, це найбільш ймовірно: шукати його треба передусім у Черні, а вже потім — на терені полуденної Тивері.

Так і поклав собі: завтра ж злютує надійний загін і повелить йому пробитися до стольного города, та не встиг ще утвердитися в мислі, кого пошле, як відхилилася запона в наметі і отроки повідомили: знову прибули гінці від київського князя і просять вислухати їх.

— Най заходять.

Ждав, як усі приречені, найгіршого, а гінці зайшли й сказали: радій, княже, світлий день настав[57]; стольник Світозар купно з князями Києва та Втікичі просить тебе прибути до їхнього табору і то негайно — обри прислали слів своїх, хочуть вести з нами розмову про замирення.

Радіти справді було чого, а все ж не до нього прислали обри слів своїх, прислали до князя, що погнав їх з полуночі. Вважають, що князь Тивері погромлений уже, а ті, що за Дністром, — сила, з ними й треба говорити про перемир’я, чи це чергова аварська хитрість — виграти час і зібрати докупи розкидані по Тиверській землі турми? Щось дуже схоже на чергову хитрість. Он скільки воїв втратили, прокладаючи собі путь до Волина і Черна, і раптом заговорили про замирення.

Світозарові відомо вже було про смерть брата Добролика. Може, саме тому зустрів князя Радима не так, як зустрічають по довгій розлуці.

— Як же це трапилося, брате? — запитав холодно і журно.

— А так, як з усіма трапляється, кого настигає смерть. Стояв Добролик там, де вторгалися обри. Мав намір заступити собою землю нашу і не заступив… Скажи мені, — заговорив про інше, — чому це авари так уперто лізли на наші заступи? Не відали, що ви йдете з полуночі, чи, супротивно тому, відали і хотіли стати супроти вас саме тут, по Дністру?

— Гадаю, вони самі скажуть зараз, чого хотіли і чого хочуть.

— Перед тим, як започаткувати перетрактації з обрами, я маю знати, що діється в землі моїх батьків. Ти щось відаєш про те?

— Сподівався, що ти скажеш.

— Коли і звідки міг би довідатися? Моя рада всім: не поспішати з перетрактаціями, довідатися, що з Черном, які верві землі Тиверської під аварами, які — наші, а тоді вже й ставати з Дандалом на розмову по замирення.

— Сли аварські тут уже, відкладати перетрактації не можемо. Та й на те зваж: авари коли й не обсіли ще всієї Тивері, то не сьогодні-завтра обсядуть. Їх там не менше тридцяти тисяч. Хто стримає таку силу?

— А Данко, Велемудр, а люд тиверський? З одним Данком три тисячі воїв та з Велемудром біля двох. На їхній бік коли не став ще, то стане весь люд тиверський. Пощо не береш на карб цю силу?

— Беру, княже, та чи можу покладатися на неї, не відаю. А на твоїм місці дав би зараз волю спритності та мудрості привідці, а не пасії покривдженого поселянина. Знай, перетрактації почнуться незабаром, а триватимуть довго. Ось ти й скористайся цим та вивідай, що діється в землі твоїй і на що спроможна вона.

Князь звів над переніссям брови, дивиться на брата широко відкритими очима.

— Так одразу й казав би.

Аварське сольство очолював той самий муж, що й попереднього разу, коли по мир та злагоду ходив до Апсихового табору стольник Світозар. Це дало підстави почати перетрактації невимушено, як з давнім знайомим.

— І знову ми під одним наметом, — перший заговорив Світозар. — А хтось казав не так давно: занадто велика кривда стоїть між нас, розсудити її може лиш меч та сулиця.

Таргіт не осміхнувся, лиш приплющив, похитуючись, очі.

— Того, хто примушував казати так, немає вже серед нас. Тож і даємо волю високій мислі замість гострого меча.

Стольник не нагадує аварському слові, що була й друга зустріч і одповідь на ревні благання антів замиритися теж була. Вона, як і перша, не свідчила про високу мисль, давала перевагу мсті і гніву, а відтак мечу.

— Я, — сказав замість того, що спало на думку, — і всі присутні тут князі Антії ладні вислухати тебе, достойний сол родів аварських.

Таргіт не поспішав казати те, з чим прийшов. Глянув у один, глянув у другий кінець, схоже, що лічив, скільки є їх тут, антських князів.

— Найдостойніший із синів великого Баяна і привідця турм наших Дандал велів мені сказати князям Антії і воєводам антської раті: він одмінює попередні кондиції — мати антів за своїх данників — і згоден вести перетрактації на вигідніших для них засадах.

— Які вони, ті засади?

— Авари залишають за собою ту землю Антії, яку взяли на меч і сулицю. Це Дулібія і Тивер. З усіма іншими антами вони підписують ряд і обіцяють жити у мирі та злагоді.

— Це ви взяли Тивер на меч і сулицю?! — підхопився і став на весь свій зріст князь Радим. Він був такий збудний і такий рвійний, здавалось, вихопить зараз меча й піде на обрина, доводячи незламність і силу своєї Тивері. Та його вчасно осмикнули і веліли сісти.

Світозар пождав, доки уляжеться братова пристрасть, і вже потім сказав аварському слові:

— Нарочитий муж родів аварських чув, як сприйняли князі його речницю, і, сподіваюсь, вкладе до вух свого привідці, що анти не пристануть на таке. Коли авари справді, мають намір жити з нами у мирі та злагоді, вони повинні переглянути свої кондиції, інакше залишиться так, як і було: все вирішать меч і сулиця.

Таргіт довго і неприховано осмучено дивився на Світозара, потім на князів.