Читати книгу - "#Галябезголови"

— Тільки не подумайте, що в мене ця зараза, — сказав молодому, безвусому-безбородому і білолицьому, як дівчинка, доценту Корчаку, коли увійшов до кабінету, усівся навпроти лікаря.

— Перевірялися? — спитав той.

— У цьому немає необхідності.

— Тоді не факт, що ви здорові. Знаєте, скільки людей живуть, навіть не здогадуючись, що ВІЛ-позитивні? А скільки зареєстрованих нових випадків зараження…

— Позавчора ознайомився зі статистикою. Ледь не обісцявся від жаху.

— Краще відреагувати продуктивно.

— Добре, візьміть у мене що там треба, аби перевірити.

— Давайте спочатку поговоримо, — відповів інфекціоніст спокійно і доброзичливо.

Чорнобай відчув себе наче у церкві на сповіді: за п’ять хвилин намалював картину про Артема і Галю.

— І що мені з цим робити? Як дівчині допомогти? Я ж роблю вигляд, що не знаю про її хворобу. Боюся, що скажу — вона і втече.

— Наше псевдоморальне суспільство не виявляє толерантності і співчуття до ВІЛ-інфікованих, тому хворі воліють приховувати свої проблеми, щоб не перетворитися на ізгоїв. Якщо додати до цього внутрішню стигму…

— Самомордування?

Корчак кивнув:

— Хвороби тіла піддаються лікуванню. Якщо людина захоче лікувати тіло.

— Галя не хоче, — вже увечері, повертаючись до Затятового після довгої бесіди з не по роках мудрим інфекціоністом Ігорем Петровичем Корчаком, Чорнобай крутив кермо, знову і знову згадував зацькований спустошений погляд Галі. — Галя не хоче! — розумів, і від того на душі стало геть кепсько.

І що робити?

Відповідей не знаходив. Лише констатував: син, скоріш за все, файно бреше, виманюючи у нього гроші, бо, як вірити лікарю Корчаку, держава забезпечує ВІЛ-інфікованих ліками безплатно, у тому числі і препаратами з серії так званої доконтактної профілактики.

Звичайно, Чорнобай не вчора народився — знав ціну державним програмам. Особливо у сфері медицини. Про стенти, що їх вставляють у коронарні артерії для відновлення кровотоку. Найдешевші металеві стенти, які держава закупила для безплатного встановлення, бо — державна програма! І пофіг, що ті металеві стенти за два роки перестають функціонувати і хворі опиняються у ще більш критичному, ніж до того, стані, та ще й з необхідністю платити за нову операцію і встановлення нового, якіснішого стента. Про ліки, які самі лікарі замовляють для себе у Єгипті, бо там за підробку препаратів — смертна кара, тож нікому й на думку не спаде виготовляти контрафакт і завалювати ним аптеки, як у нас, тож є гарантія, що в упаковці ібупрофену, приміром, буде ібупрофен, а не крейда. У кращому разі.

«Може, і не бреше Артем», — подумав, та зрозумів інше: дай Бог, хвороба омине його, матиме син здорове тіло. А от здорову душу — вже навряд. І нічого не зміниш, як не намагайся. Запізно… Та це не привід відмовлятися від сина.

Знову згадав зацькований гіркий погляд Галі. Яка з неї шльондра?! На кошеня покинуте скидається — нещасне, розгублене і вже таке зневірене, що і руку до нього простягати небезпечно, бо вчепиться, покусає. Чорнобай сподівався: Казидорівна за ці дні трохи відігріє дівчину, та розмова із майстровитим ґаздою Петром Кононенком похитнула ту впевненість. Дістався врешті до «Левади», тинявся берегом темного озера, очікуючи пані Хитрук, і це не на жарт стривожило двох старих охоронців, що саме обходили ще порожню від відпочивальників територію. Ніколи раніше хазяїн не очікував на зустріч біля озера. Зазвичай одразу прямував до колишнього вчительського будиночка, який реконструював з любов’ю і делікатністю, перетворивши на персональний барліг. У будиночку жер дрова справжній старовинний камін, а оригінальні рипучі букові дошки підлоги зберегли більш як двохсотлітню ясну пам’ять. А нині чому вітрові себе підставляє?

Чорнобай задумався про «Леваду» років двадцять тому, коли остаточно змирився з тим, що створив сім’ю у такий примітивний і безглуздий спосіб, як випадковий секс, і безальтернативно зосередився на бізнесі. Вже мав кілька фірм, які займалися оптовою торгівлею будівельними матеріалами, і цілком був тим задоволений, хоча шкільний дружбан Антін Черпак, який став юристом і дуже хотів стати ще хоч кимось, зудів у вухо, що торгувати будматеріалами — замало!

— Чому не будуєш, Андрюхо? У тебе будматеріали — дешевші бруду! — все намагався переконати Чорнобая розширювати бізнес.

Якось друзі вибралися на риболовлю до озера поблизу Затятового. Отоді-то Чорнобай вперше і побачив колишню партійну базу відпочинку. «Дідько, яке ж казкове місце комуністи собі обрали!» — подумав, і хоч мрії понесли, малюючи, як тут усе можна відновити, та калькулятор у мізках теж не байдикував. Уже й прикинув: аби вдихнути життя у занедбаний об’єкт, Чорнобаєві доведеться продати не тільки всі бізнеси, а й квартиру, автівку, нирку і душу. Усміхнувся, поставив на мрії хрестик.

А Черпак загорівся. Кілька місяців після поїздки на озеро все вмовляв Чорнобая:

— Давай ризикнемо, Андрію! Ти займешся реконструкцією бази, я — юридичним супроводом. У нас все вийде!

— Шукай інших партнерів, брате. Я — пас, — відповів тоді Чорнобай і забув про казкове місце біля озера.

Згадав за п’ятнадцять років, коли саме метикував, у якому напрямку далі рухатися, бо з торгівлею будівельними матеріалами покінчив давно, переключившись на постачання медичного обладнання. І хоча справа пішла, але обірвалася несподівано і драматично: Чорнобай заприсягся ніколи не згадувати цей період свого життя, з якого, як із чорної діри, видряпувався на твердий ґрунт кілька років. І лише коли згадка про минулі події перестала викликати майже неконтрольовану агресію, вирішив, що повернувся! Готовий рухатися далі, до нових… чорних дір. Продивлявся в Інтернеті комерційні оголошення, бо завжди так робив, аби орієнтуватися у ситуації, і наштовхнувся на повідомлення про продаж бази. Ціна вразила — власник майже задарма віддавав об’єкт з будівлями, десятьма гектарами лісових угідь і озером.

— Чи глянути?! — вирішив поїхати до озера, хоча ніколи не мав планів започаткувати бізнес у сфері відпочинку і дозвілля. Та щось же потягло!

— А раптом! — бурмотів, скеровуючи автівку до «Левади». А спитай його: на що сподіваєшся, чоловіче?! — навряд чи відповів би.

Дива не сталося. На місці колишнього прихистку для радянської еліти побачив тільки розграбовані занедбані руїни: п’ятнадцять років забуття остаточно знищили базу відпочинку. У такому стані її наважився би придбати тільки божевільний, якому невтямки: відновлення висмокче не лише всі гроші, а й усі сили, натхнення і саме життя. Та п’ять років тому, віддаючи гроші за колишню партійну