Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"

Незабаром вони, сховавши зброю, вже мчали вулицею. На ходу Михайло здер з себе накладну бороду та вуса, сховавши їх у кишені.

Їм пощастило – від найближчої зупинки біля чотириповерхового будинку відходив трамвай.

В останній момент вони вскочили в нього.

- Неймовірно! Михайле Олексійовичу! Добряче ви їх налякали!

Старицький міцно обійняв Сергійка.

 — Тільки давай помовчимо, щоб не привертати зараз до себе уваги. Ми й так наробили сьогодні справ.

***

Увечері всі сиділи за столом у Ладнових. Приїхав старший Ісаков, і Сергій притиснувся до батькового піджака.

З плутаних розповідей хлопчика усе відбувалося таким чином. Сергію дуже хотілося купити найцікавішу книгу з археології, видану ще до революції. У матері просити грошей було марно, а батько на той час перебував у відрядженні.

Сергій ризикнув зіграти на гроші. Колись у таких іграх йому щастило, але тепер він програвся.

Тоді до нього підійшов Володька Коняєв на прізвисько Довгий. Він син високопоставленого партійного діяча, але злигався зі шпаною і був своєрідним «королем». На Довгого працювала група малолітніх злочинців. Коняєв мабуть вирішив піти на справжню «справу», на що спонукав двох своїх приятелів. Різними умовляннями та шантажем він змусив Сергію викрасти з ящика батька револьвер, яким він нібито хотів налякати когось. Натомість обіцяв Сергію книгу та прощення боргу.

Але коли Сергій приніс зброю на квартиру Довгого, той раптово замкнув його у кімнаті, пообіцявши згодом випустити. Мабуть, він боявся, що Сергій вирушить до «мільтонів», чи розповість усе дорослим. Тому хлопець не міг дати знати про себе нікому із близьких.

У свою чергу, розповідаючи про звільнення Сергія, Старицький багато про що промовчав. Він нічого не сказав про свою участь у пограбуванні, просто заявив, що через школярів йому вдалося розвідати, де саме знаходиться Сергій, натиснути на Довгого, і той звільнив хлопчика. Трохи більше знала Лера, але загадково мовчала, дивлячись на нього захопленим поглядом, тоді як Антоніна Борисівна щиро співчувала.

Ще більше дізнався вчитель Іван Дмитрович Спаський.

Старицький знову побував у нього в гостях, відверто розповів усю історію від початку до кінця.

Іван Дмитрович уважно вислухав і був трохи ображений.

Чому не звернулися до нього? Адже він неодмінно допоміг би у пошуках хлопчика! А тепер міліція, розслідуючи справу про пограбування, може вийти  на Старицького, це може закінчитися зовсім погано. Невже Михайлу потрібний новий термін ув’язнення?

Помітивши хвилювання Михайла, Спаський поклав йому руку на плече.

- Не переживайте. Ми щось обов'язково придумаємо. Якось усе владнається.

Тоді на слова Івана Дмитровича Михайло не звернув значної уваги, вирішивши, що це було сказано задля його заспокоєння. Тим більше що Спаський часто говорив загадками, до цього давно вже усі звикли. І до його загадкового походження. І до його таємничих справ.

Але як би там не було, за два дні, в міських газетах, у розділі «Події» з'явилася наступна замітка.

ДОКАТАЛИСЯ!

Тяжкою аварією зі смертельним наслідком закінчилося катання трьох молодиків. У стані алкогольного сп'яніння, порушуючи всі дорожні правила, на викраденому нещодавно автомобілі «Studebaker», порушники зірвалися в прірву і загинули...

Слідчий Синиця А. І. з «угро» стверджує, що саме ці громадяни підозрюються у нещодавньому пограбуванні ощадкаси. Бандити, озброєні револьвером, увірвалися до будівлі та замкнули персонал у підсобному приміщенні. Вони викрали близько 100 000 рублів. Цю суму було знайдено під час обшуку на одній із квартир злочинців. В результаті оперативно-розшукових заходів було встановлено одного з членів банди, який безпосередньо у злочині не брав участі, 16-річного Леоніда П., він був затриманий і дав свідчення, що викривають інших учасників злочинної групи.

Старицький прочитав цю замітку із затаєним холодом у серці. Він одразу зрозумів про кого йдеться. У замітці нічого не було про таємничого «господаря тачки». Чи означає це, що його виведено з-під підозри? Ну, що ж бандити отримали по заслугам!

...Яскравою теплою весною, після зливи, коли білий квіт був прибитий до тротуарів і пахло зеленню медом і свіжим дощем, прийшов прощатися Сергійко Ісаков.

У руці він тримав заповітну книгу з археології, з ним був його батько.

- Ось, їдемо до Новосибірська. Тепер я там працюю, а Сергій буде при мені. З жінкою я розлучився. Начебто нове життя починаємо.