Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

Альфред закотив очі й одразу пішов за планшетом, став щось клацати. А потім здивовано хмикнув і сказав:

— Тобі 120 вистачить?

— З головою. А подивися де можна перекусити і покататися по вільній трасі. Ну щоб у заторах не стояти.

Він тільки посміхнувся і почав шукати, я підсіла до нього. Ми вибрали маршрут. Вирішили покататися за містом. Там виявилася і дозволена швидкість вища, і є байкерське кафе. Подивилася на Альфреда, потім на себе, ну так не дуже ми на байкерів схожі. Але ми й не збираємося ними прикидатися.

— Напевно, потрібно готівку зняти, а то в мене тільки картка. І ще зрозуміти порядок цін там. І напевно на дозаправку залишити.

— Я зніму. Ти і так уже байк оплатила.

Сперечатися не стала, а то ж образитися, все таки він чоловік. Через пів години вже їхали трасою.

— З якою швидкістю ти гониш? — зриваючись на крик запитав Альфред.

— 120, а що тобі занадто повільно?

— Ні, просто переживаю, щоб ми не порушували.

— Ти ж сказав тут можна до 200, значить ми ледве тягнемося. Ти не проти, якщо я прискорюся.

Альфред обійняв мене міцніше, а я розігнала байк до його граничних 190 км. Такого драйву я ще не відчувала. Через кілька хвилин повз нас пронеслися байкери. Нам посигналили і поїхали далі.

Помітила, що вони трохи далі звернули до кафе. Мабуть нам туди. Збавила трохи і теж завернула до кафе. Припаркувалася на вільному місці. Альфред усе ще міцно тримався за мене. Я поплескала його по руці і сказала:

— Можеш відкривати очі, ми приїхали.

— Пробач, так страшно мені ще не було.

Я тільки посміхнулася і сказала.

— Страшно це коли корабель падає на планету, і ти знаєш, що за лічені секунди загинеш. Хоча це навіть на страх — це приреченість. Тобі варто самому сісти за кермо.

— Не раджу, — сказав чоловік.

Подивилася на того, хто говорив, він стояв біля входу в кафе. Типовий байкер — шкірянка, темні штани, бандана, борода. А в очах усмішка, а ще вони світло-блакитні, і це в чорнявого.

— Чому ж? Так він зможе відчути драйв і свободу, а не страх, — спокійно сказала я.

Альфред уже встав із байка і я змогла поставити його на підніжку.

— А перший раз на байку всім буває страшно. Мені свого часу було до чортиків страшно, інструктор угарав тоді з мене і моїх жалюгідних спроб утримати його, не кажучи про те, щоб їхати.

Співрозмовник усміхнувся і швидко спустився сходами. Простягнув мені руку:

— Генріх.

— Ізі.

Генріх з цікавістю подивився на Альфреда і простягнув йому руку:

— Альфред. Після сьогоднішнього я просто зобов'язаний навчитися, — сказав він мені — повернемося додому, займуся.

— Похвально. Ходімо, хлопцям сподобалася ця мила панянка. Так хвацько ганяти в цьому районі можемо тільки ми.

— Чому? — здивувалася я, заходячи в зал кафе, і застигла на порозі.

У кафе була напівтемрява і повно здорових сильних мужиків. Щось мені стало не по собі — наче в клітку з урсами зайшла. Посміхнулася порівняно і згадала, що це урси мене боятися. Пішла далі до барної стійки. Альфред як тінь ішов поруч.

— Тому що, мила Ізабелло, в окрузі більше немає байкерів. А я вас упізнав, вас у новинах показували — трохи більше року тому.

Я одразу скривилася, зрозумівши, що це через загибель моїх батьків.

— Ви дуже змінилися. Цікаво, що вас сюди занесло, і як ви вціліли на планеті урс?

Тільки тепер помітила, що в кав'ярні тихо, як у труні, і всі сидять уважно слухають.

— Пригостіть нас обідом, і тоді розповім, — з милою посмішкою сказала я.

Мій співрозмовник лише задоволено розсміявся і махнув комусь. Нам миттю організували стіл. Ми сіли за нього втрьох, нам принесли напої — чоловікам пиво, мені лимонад. Я запитально подивилася на свого співрозмовника.

— Ви ж за кермом, — а після задоволеної посмішки сказав, — і вам уже є 21?

— Зовсім не скромний, гаразд із лимонадом ви вгадали, алкоголь я з іншої причини не п'ю, і це не вік — а принцип.

— А я вже думав, що ви вагітні.

Я мало не подавилася, Альфред, здається, теж, Генріх тільки розсміявся.

— Ну не нудьгуйте, поки нам готують чудову печеню, почніть свою розповідь.

Я й не приховувала — розповіла дуже детально й докладно все, що пережила на тій планеті. До моменту загибелі хлопців у сховищі.

— А що було потім після їхньої смерті? Як ти вижила?

— Мовчки, — відповіла я трохи різко, і те, як пролунала моя відповідь, здивувало не тільки Генріха, а й Альфреда, — вибачте.

Я стала пити лимонад, через трубочку згадуючи ті дні.

— Спочатку бісилася, від безсилля. Потім заспокоїлася і просто жила. Померти з голоду мені не загрожувало і благо це вже були не пташині яйця. Щоправда, на яйця і м'ясо я досі насилу дивлюся. Тож крім печені, сподіваюся, у вас буде щось інше, а то вона мені вже не лізе.