Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Однією з підстав для початкового оптимізму була дуже поширена думка про те, що провокувати конфронтацію та війну не в інтересах Сталіна. Ось що сказав генерал Ейзенгавер президенту Трумену та його Об’єднаному комітету начальників штабів у червні 1946 року: «Я не вірю, що червоні хочуть війни. Чого вони можуть сьогодні досягти через збройний конфлікт? Вони вже отримали практично все, що можуть засвоїти». У певному розумінні Ейзенгавер мав рацію: Сталін не збирався оголошувати війну США (хоча з цього насправді не випливало логічного висновку про те, що Радянський Союз зацікавлений у повноцінній співпраці з колишнім союзником). У такому разі Сполучені Штати, які мали монополію на ядерну зброю, мало ризикували, підтримуючи контакти з Радянським Союзом та шукаючи взаємно прийнятні рішення для спільних проблем.

Іншим елементом політики США в перші післявоєнні роки стали нові міжнародні інституції. Американці сприяли їх створенню та щиро вболівали за їхні успіхи. Найвідоміша з них — звичайно, Організація Об’єднаних Націй. Її Хартію було ратифіковано 24 жовтня 1945 року, а Генеральна Асамблея вперше зібралася в січні 1946 року. Але в той час для політиків та урядовців більше значення, мабуть, мали фінансові й економічні структури та домовленості, пов’язані з Бреттон-Вудською системою.

Економічний спад міжвоєнних років здавався ключовою причиною європейської (та світової) кризи, особливо американцям. Упередити повернення до найгірших днів вересня 1931 року, коли грошова система після Першої світової війни розлетілася на друзки, можна було лише в тому випадку, якби існувала конвертація валют, а країни отримували взаємну вигоду від розширення торгівлі. Під проводом Мейнарда Кейнса, ідейного натхненника зустрічі в липні 1944 року на Бреттон-Вудській конференції в Нью-Гемпширі, економісти й державні діячі шукали альтернативу для міжнародної фінансової системи довоєнних днів: щось менш жорстке та дефляційне, ніж золотий стандарт, але надійніше та взаємовигідніше, ніж плаваюча ставка обмінного курсу. Хай яким був би цей новий режим, на думку Кейнса, він потребував чогось на кшталт міжнародного банку, який працював би подібно до національного центробанку: утримував би постійний курс валют, але водночас заохочував і стимулював міжнародні обмінні операції.

По суті, про це і домовилися в Бреттон-Вудсі. Міжнародний валютний фонд було створено (на гроші США), «щоб сприяти поширенню та рівномірному зростанню міжнародної торгівлі» (стаття 1[55]). Спочатку до Виконавчої ради, створеної за моделлю Ради Безпеки ООН, увійшли представники із США, Сполученого Королівства, Франції, Китаю та СРСР. Також запропонували започаткувати Міжнародну організацію торгівлі, яку зрештою в 1947 році було втілено як Генеральну угоду щодо тарифів і торгівлі (пізніше — Світову організацію торгівлі). Її члени погоджувалися на певні тарифні й інші поступки, а також на кодекс торговельних практик і процедур для усунення порушень та розв’язання суперечок. Усе це було кардинальним кроком уперед порівняно з попередніми «меркантилістськими» підходами до торгівлі й мало ознаменувати нову добу відкритої торгівлі.

Цілі та інституції Бреттон-Вудса, до яких належав і новостворений «Світовий Банк», негласно передбачали також зовнішнє втручання у внутрішню політику держави не бачених досі масштабів. Ба більше, мало бути запроваджено конвертацію валют — необхідну умову для сталої та передбачуваної міжнародної торгівлі — на основі їхнього котирування до долара США. Виявилося, що зробити це проблематично. І Британія, і Франція опиралися конвертації: британці — через захист «зони стерлінга»[56] та слабкість власної післявоєнної економіки, а французи — через свою давню одержимість «сильним франком» і бажання зберегти різні курси обміну для різних секторів і товарів — пережиток доби неокольбертизму[57]. Знадобилося понад десять років, щоб досягнути повної конвертації, коли франк та фунт нарешті приєдналися до Бреттон-Вудської системи — у 1958 та 1959 роках відповідно (у травні 1959 року до них приєднається дойчмарка, а в січні 1960-го — італійська ліра).

Отже, Бреттон-Вудська система утворилася не одразу. Учасники конференції в Бреттон-Вудсі очікували, що вже до кінця 1940-х років усі валюти світу вільно конвертуватимуться, але вони не врахували політичних та економічних наслідків початку «холодної війни» (та навіть і Плану Маршалла). Іншими словами, ідеалісти, які впроваджували плани та засновували інституції, покликані удосконалити міжнародну систему, виходили з припущення, що настане доба стабільної міжнародної співпраці, від якої виграють усі. Спочатку Радянський Союз був невід’ємною частиною фінансової системи, запропонованої в Бреттон-Вудсі. Очікувалося, що він робитиме третій за обсягом внесок до Міжнародного валютного фонду. З боку американців (та деяких британців) було, напевно, наївно думати, що російські — чи то пак французькі — політики приймуть ці пропозиції. У будь-якому разі вони обійшли ці перешкоди завдяки простому прийому — просто не радилися з росіянами, французами чи будь-ким іще, коли складали свої плани.

Вони щиро очікували, що взаємна вигода від розширення міжнародної торгівлі та фінансової стабільності зрештою подолає національні традиції та політичну недовіру. Тож коли Радянський Союз на початку 1946 року раптом оголосив, що не приєднуватиметься до бреттон-вудських інституцій, Міністерство фінансів США було щиро спантеличене. Щоб роз’яснити логіку, яка стояла за цим вчинком Сталіна, Джордж Кеннан у ніч на 22 лютого 1946 року надіслав з Москви свою відому «Довгу телеграму», яка стала першим з боку США важливим свідченням про визнання прийдешньої конфронтації.

Якщо дивитися на події таким чином, то особи, відповідальні за зовнішню політику США, за винятком Кеннана, здаються напрочуд наївними. Мабуть, так воно і було, і це стосується не лише сенатора Естеса Кефовера чи Вальтера Ліппманна, які просто відмовлялися вірити в те, що їм розповідали про дії Радянського Союзу в Східній Європі чи деінде. Принаймні до середини 1946 року багато американських лідерів говорили та поводилися так, ніби щиро вірили в продовження партнерства зі Сталіним. Навіть Лукреціу Петрешкану, високопосадовець румунського комуністичного уряду (а потім жертва показного процесу у своїй власній країні), під час переговорів щодо Паризьких мирних договорів улітку 1946 року заявив, що «американці з’їхали з глузду. Вони дають росіянам навіть більше, ніж ті просять і очікують»[58].

Але американській політиці була притаманна не лише наївність. У 1945 році та ще довго після того Сполучені Штати всерйоз очікували, що зможуть виплутатися з Європи максимально швидко, а отже, зі зрозумілих причин прагнули досягти прийнятного врегулювання, яке не потребувало б ані їхньої присутності, ані нагляду. Цей нюанс американського післявоєнного мислення сьогодні не дуже добре пам’ятають чи розуміють, але