Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

На Трумена дуже тиснули, щоб виконати цю місію. Раптова денонсація ленд-лізу була частиною загального обмеження економічної та військової підтримки Європи. З 1945 по 1947 рік американський оборонний бюджет скоротили на понад 80%. Під кінець війни США мали в Європі 97 наземних підрозділів у бойовій готовності. У середині 1947 року залишилося тільки 12 підрозділів, більшість із них були в неповному складі й виконували адміністративні завдання. Інших відправили додому та демобілізували. Це відповідало очікуванням американських виборців, з яких лише 7% у жовтні 1945 року вважали закордонні проблеми важливішими за внутрішні; але серед європейських союзників США, які всерйоз злякалися повернення міжвоєнного ізоляціонізму, почалася паніка. Вони помилялися тільки наполовину: як було відомо британцям, якби Радянський Союз вторгся в Західну Європу після 1945 року, стратегія США полягала б у негайному відступі до віддалених баз у Британії, Іспанії та на Близькому Сході.

Але навіть під час скорочення свого військового контингенту в Європі американські дипломати мусили швидко вчитися на своїх помилках. Той самий Держсекретар Бірнс, який спочатку вірив у воєнні домовленості та добру волю Радянського Союзу, під час промови в Штутгарті 6 вересня 1946 року намагався підбадьорити свою німецьку аудиторію: «Армія Сполучених Штатів залишатиметься в Німеччині доти, доки існуватиме потреба в окупаційних силах». Таку риторику навряд чи можна було вважати свідченням про невідступну відданість європейській обороні, але, ймовірно, інспірована листом від Трумена в червні («Я втомився няньчитися з росіянами»), вона відображала дедалі більше роздратування США через труднощі в співпраці з Радянським Союзом.

Не тільки німці потребували підбадьорення: британці особливо непокоїлися через очевидне бажання американців позбутися свого європейського тягаря. Британію у Вашингтоні любили не всі. Віцепрезидент Генрі Воллес під час виступу 12 квітня 1946 року нагадав своїм слухачам: «Окрім спільної мови та літературної традиції, ми маємо з імперіалістичною Англією не більше спільного, аніж з комуністичною Росією». Звичайно, усім була відома м’яка позиція Воллеса щодо комунізму, але багато хто в політичних колах також поділяв його неприйняття до залучення Америки у Британії та Європі. Коли в березні 1946 року Вінстон Черчилль у Фултоні, штат Міссурі, виголосив свою відому промову про «залізну завісу», Wall Street Journal в’їдливо прокоментував: «Реакцію країни на фултонський спіч містера Черчилля можна вважати переконливим свідченням того, що США не бажають жодних альянсів або чогось подібного з будь-якою іншою країною».

Щодо самого Черчилля, то ані Воллес, ані редактори Wall Street Journal не змогли б його здивувати. Ще в 1943-му він уповні відчув на собі бажання Рузвельта розпустити Британську імперію: то справді були часи, коли здавалося, що Рузвельт переймається питанням обмеження післявоєнної Британії принаймні так само, як і стримуванням радянської Росії. Якщо взагалі можна говорити про послідовну стратегію США в 1944–1947 роках, то вона полягала в тому, щоб досягнути домовленості зі Сталіним на європейському континенті; змусити Британію відмовитися від своїх заморських домініонів та перейти до вільної торгівлі й конвертації стерлінга; забратися з Європи якомога швидше. З-поміж цих цілей вони досягли лише другої, тоді як третій завадила неможливість реалізувати першу.

Позиція британців була геть відмінною. Підкомітет Кабінету міністрів у 1944 році визначив чотири сфери першочергової важливості, які мало бути враховано в діалозі з Радянським Союзом: 1) близькосхідна нафта; 2) Середземноморський басейн; 3) ключове морське сполучення; 4) підтримка та захист виробничої спроможності Британії. Зауважимо, що жоден із цих пунктів не стосувався власне Європи — окрім другого, який пояснює британська залученість у Греції. Про Східну Європу згадки не було. Якщо британські лідери і ставилися до взаємодії зі Сталіним з пересторогою, то не тому, що їх непокоїли його плани в Центральній Європі, а радше через те, що вони очікували подальших дій Радянського Союзу в Центральній Азії та на Близькому Сході.

У світлі постійних пріоритетів Британії в Східній Азії, Індії, Африці та Карибському басейні це мало сенс. Але ті самі імперські ілюзії (як їх уже називали, і не лише у Вашингтоні) робили британських стратегів більшими реалістами щодо Європи, ніж їхні американські союзники. З перспективи Лондона війна йшла за те, щоб перемогти Німеччину, і якщо ціною цього була абсолютна влада Радянського Союзу в Східній Європі, отже, так і мало бути. Британці продовжували дивитися на європейські справи з позиції балансу сил: за словами британського дипломата сера Вільяма Стренґа, «краще, щоб Росія домінувала в Східній Європі, аніж Німеччина — у Західній».

Стренґ писав це в 1943 році. Уже в 1945 році, коли масштаб російського домінування ставав зрозумілим, британські лідери вирізнялися меншим оптимізмом, ніж їхні американські колеги. Після державного перевороту в Бухаресті в лютому 1945 року, оркестрованого з Москви, та подальшого сильного тиску, який чинив Радянський Союз і в Румунії, і в Болгарії, стало ясно, що локальна ціна радянської гегемонії буде високою. Але британці не виношували жодних мрійливих надій щодо покращення справ у регіоні: як міністр закордонних справ Ернест Бевін сказав своєму американському колезі Бірнсу, «у цих країнах ми маємо бути готові замінити один батіг іншим».

Чого британці насправді боялися, то це не того, що СРСР візьме під контроль Східну Європу — під кінець 1944 року це вже був довершений факт, — а того, що він затягне у свою сферу впливу ще й знеможену та принижену Німеччину і таким чином встановить владу на всьому континенті. Восени 1944 року начальники штабів Британії дійшли висновку, що, очевидно, доведеться розділити Німеччину та окупувати її західну частину. У такому випадку, як було зазначено в секретному документі британського Казначейства в березні 1945 року, одним із варіантів розв’язання німецького питання було забути про возз’єднання Німеччини і натомість повністю інтегрувати західнонімецьку зону в західноєвропейську економіку. Як генерал Алан Брук, начальник Генерального штабу Британської імперії, визнав у своєму щоденнику 27 липня 1944 року: «Найвпливовіша держава в Європі — це вже не Німеччина, а Росія. Через п’ятнадцять років вона неодмінно стане головною загрозою. Тому треба підтримувати Німеччину, поступово підняти її і ввести у Федерацію Західної Європи. На жаль, це все необхідно робити під прикриттям нероздільної трійці Росії, Англії та Америки».

Саме це приблизно і сталося чотири роки по тому. З усіх союзників лише Британія найточніше передбачила та навіть намагалася втілити той формат розв’язання, який зрештою і прийняли. Утім британці самі були неспроможні нав’язувати таке рішення, та й узагалі будь-що нав’язувати.