Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Ліві, чого мені одразу не розказала? – в очах Романа справжня тривога .

- Це нічого би не змінило. Але зараз вже все добре завдяки Алексу, Наталі і Максу.

Сідаємо в машину брата. Я сідаю на заднє сидіння посередині, збоку від мене Наталі і Роман. Алекс сів біля Макса попереду.

- Красуне, я просто не можу в це повірити. Що тобі довелося пережити.

- Досить вже про це. Розкажи краще як ти долетів. Що нового в сонячній Італії?

І Роман починає розповідати. Спочатку про несмачний ланч в літаку, потім про спалах якогось там вірусу в його школі.

Макс скеровує машину на парковку. Машина мами вже на місці, і тато теж приїхав. Ми йдемо додому, на порозі вже стоять мама з татом та Марта.

- Buona sera, - з теплою посмішкою вітається мама і обіймає Романа.

- Buona sera. Estremamente felice di vederti.

- Досить обмінюватися своїми італійськими фразочками, - посміхається батько і по дружньому обіймає Романа, хлопаючи його по спині. – Раді твоєму приїзду. Ходімо всі в дім. Марта приготувала таку ароматну вечерю, що я вже втомився давитися слиною.

- Ластівко, - тихо кличе мене Алекс.

- Так.

- Я піду.

- Ні.

- Я тут зайвий, це сімейний вечір.

- Наталі залишається і ти теж. І ніяких заперечень чути не хочу.

Я міцно стискаю долоню Алекса і веду його в дім.

Тато не брехав про апетитний аромат їжі. Марта переплюнула сама себе. Стіл повен найрізноманітнішої їжі. Тартар, запечене курча, картопля, карпачо, овочі і бургери.

- Марто, я вже говорив як я вас люблю? Мої улюблені бургери. Я готовий одружитися з вами прямо тут і зараз.

Марта сміється, тепло обіймаючи Романа.

- Ніколи не варто довіряти італійським чоловікам. Вони тільки обіцяють одружитися, - повчально промовляє жінка.

- Я серйозно. Я готовий.

- Хлопчику тобі до мене ще старіти і старіти.

- Я вже достатньо дорослий, а ви ще така молода. Проте за бургери я серйозно. Смачніших не їв ніде.

- Ну-бо всі за стіл. Охолоне же все.

Марта покваплює нас всіх. Мати садить Романа в главу стола аби всі могли його бачити. Я сідаю біля Алекса і Марти, Макс сідає біля батьків і Наталі.

- Як Італія?

- З вашого минулого візиту нічого не змінилося. Так само купається у сонці, достигають виноградники, купа туристів бродить містом.

- А як наш дім? – нетерпляче запитує мати.

- Незмінний протягом десяти років, ми слідкуємо за ним. Я ж зовсім забув.

Роман зривається з сидіння і біжить до свого великого рюкзаку, копирсається в ньому і дістає звідти декілька величезних кіндерів. Вручає по одному мені, мамі, Максу і батьку.

- Як мило. Ти привіз нам кіндери.

- Відкрийте, вони особливі.

- Це що якась лімітована серія, - цікавиться батько і трусить біля вуха яйце.

Світле волосся падає йому на очі і він рукою закидає їх назад.

Батько дуже гарний чоловік, Макс вдався вродою в нього. Трохи смугла шкіра, світле русяве волосся, прямий ніс, високі скули, твердий погляд і карі очі.

Я же схожа з мамою, але її шкіра біліша і очі блакитні, майже прозорі, як ясне блакитне небо.

- Луїзо, відкрийте, - звертається Роман до матері і нетерпляче нахиляється трохи вперед на стіл.

- Ми всі одночасно починаємо розпаковувати яйце.

Знімаю обгортку, розламую шоколад і відкриваю подарунок, гадаючи яка може бути тут іграшка. Можливо, це Колізей або Тріумфальна арка. І яке моє здивування. Червоні апельсини, він запхав туди апельсини.

- Не можу повірити. Роман, це ті самі? – мама захоплено дивиться на хлопця.

- Так. Це вони. Не можна ввозити в Штати фрукти, тож я вирішив схитрити.

Роман ніяково посміхається. Мама встає зі свого місця і міцно обіймає хлопця.

- Дякую. Дуже дякую. Ти привіз мені шматочок дому.

Очі матері наповнюються сльозами, але вона їх не проливає, опановує себе. Розмова продовжується, мати випитує у Романа все про дім, буквально про кожний куточок, чи щось переставляли або ремонтували.

Я нахиляюся до Алекса і протягую йому один апельсин.

- Я не візьму. Це надто важливі спогади вашої сім’ї.

Я вкладаю фрукт в його долоню і накриваю своєю.

- А я хочу поділитися цими спогадами з тобою. Це дерево ми садили всі разом: мама, тато, брат, я і бабуся. Думали, що воно не прийметься. Ми з Максом знайшли його біля смітнику, я була мала, мені стало шкода, що його викинули тільки через те, що воно слабеньке і мале. В мене така істерика була, брат намагався мене заспокоїти. Але я не слухала, підняла цей саджанець і понесла додому. Заходила в двір і ридала. Всі тоді дуже налякалися. А дізнавшись причину мого дитячого суму, всі разом посадили це дерево. Бабуся його виходила. Воно завжди було дуже родюче.