Читати книгу - "Вагітна від мільйонера-боса, Ekaterina"

Я прокидаюся серед ночі, відчуваючи сильну нудоту, що змушує мене сидіти прямо в ліжку. У кімнаті темно, але хвилювання в животі спонукає мене швидко встати з ліжка й піти до ванної кімнати. Я ледве встигаю, перш ніж починаю блювати в туалет.

Відчуття жахливі, і кожній блювоті, здається, немає кінця. Холодний піт тече по моєму лобі, коли я хапаюся за край раковини, намагаючись утриматися. Не знаю, скільки часу минає, але здається, що ціла вічність, перш ніж дискомфорт нарешті починає вщухати.

Сам того не усвідомлюючи, шум розбудив моїх батьків. Я чую поквапливі кроки в коридорі, а через кілька секунд мама відчиняє двері ванної кімнати зі стурбованим виразом обличчя.

— Валерія! що відбувається — питає він з очима, повними тривоги.

За її спиною з’являється мій батько, такий же стурбований.

— З тобою все гаразд, дочко? — каже він, простягаючи руку, щоб підтримати мене.

Я намагаюся відповісти, але чергова хвиля нудоти змушує мене знову схилитися над унітазом. Мама кидається тримати мене за волосся, а тато пропонує мені склянку води, яку приніс з кухні.

Нарешті, після, здається, вічності, мені вдається заспокоїтися настільки, щоб заговорити.

«Я… я в порядку», — тихо кажу я, хоча явно ні.

Батьки обмінюються стурбованими поглядами.

— Валерія, це ненормально. «Ми повинні відвезти тебе до лікаря», — наполягає мама з ноткою паніки в голосі.

-Ні ні. «Будь ласка», — благаю я, намагаючись звучати твердіше, ніж відчуваю. Напевно, це просто те, що я з’їв. Це пройде.

«Дочко, це не просто схоже на щось, що ти з’їла», — серйозно каже мій батько. Ти був таким незна-скільки днів, напевно ти захворів з Алехандро, а він нам нічого не сказав, або, може, ти з'їв щось з вулиці з дочкою Алехандро.

Я дивлюся на своїх батьків, бачу любов і турботу в їхніх очах. Я не хочу приховувати від вас правду, але я також не готовий її розкривати.

— Справді, мені просто треба відпочити. Останнім часом я дуже напружений — я намагаюся виправдовуватися, хоча знаю, що мої виправдання слабкі.

— Валерія, — мама стає на коліна біля мене, ніжно гладить мою спину, — ми хочемо тобі допомогти. Але ми не можемо цього зробити, якщо не знаємо, що відбувається.

На моїх очах починають набігати сльози. Я не хочу продовжувати брехати, але я також не хочу турбувати їх більше, ніж вони вже.

«Все гаразд», — нарешті шепочу я, відчуваючи поразку. Завтра піду до лікаря, обіцяю. Просто... дайте мені відпочити сьогодні ввечері.

Батьки кивають, хоча я бачу, що вони все ще хвилюються. Моя мама допомагає мені підвестися і проводить мене назад до ліжка, обережно вкриваючи мене.

— Якщо тобі знову буде погано, подзвони нам, добре? — каже тато, цілуючи мене в чоло.

Я киваю, відчуваючи суміш полегшення та провини. Я лежу назад, заплющуючи очі, коли вони виходять з моєї кімнати, перешіптуючись між собою.

Намагаюся заснути, але думки крутяться в голові. Я знаю, що не зможу довго зберігати цю таємницю. Згодом мені доведеться подивитися правді в очі і розповісти батькам про свою вагітність. Але наразі мені просто потрібно відпочити та відновити сили для будь-чого.

Коли тиша ночі огортає мене, я намагаюся заспокоїтися думкою, що, що б не трапилося, я не буду один у цьому. Мої батьки тут, щоб підтримати мене, і з їхньою любов’ю та допомогою я зможу впоратися з будь-якими труднощами, які постануть переді мною.

Я прокидаюся на світанку, сонце тільки починає заглядати у вікно. Незважаючи на втому минулої ночі, я відчуваю рішучість зробити щось особливе для своїх батьків. Вони так хвилювалися за мене, і я хочу якось їм подякувати.

Я тихенько встаю з ліжка, намагаючись не шуміти, йдучи на кухню. Я починаю діставати інгредієнти для сніданку: яйця, хліб, сир і трохи овочів. У будинку цілковита тиша, спокійна атмосфера, що мене втішає.

Починаю збивати яйця і нарізати овочі, отримуючи задоволення від процесу приготування. Я відчуваю, що це може бути хорошим початком для кращого дня. Проте коли я рухаюся вперед, мене раптово запаморочить. Я притуляюся до стійки, чекаю, поки він мине, але натомість відчуття посилюється.

Світ починає крутитися навколо мене, і, перш ніж я це усвідомлюю, я втрачаю рівновагу й падаю на землю. Все стає розмитим і темним.

Коли я відкриваю очі, перше, що відчуваю, це розгубленість. Перше, що я бачу — біле світло зі стелі лікарні. Я намагаюся поворухнутися, але відчуваю тиск на руку і щось на носі. Я озираюся і бачу, що підключений до кількох пристроїв і з трубками в руці.

— Валерію, ти прокинулася, — чую мамин голос, сповнений полегшення і водночас тривоги. Вона поруч зі мною, міцно тримає мене за руку.

"Що... що сталося?" — Мій голос звучить слабко і хрипко.

Мій батько підходить до іншого боку ліжка, його очі повні занепокоєння.

— Ти знепритомніла на кухні, дочко. Ви добре нас налякали. «Коли ми вас знайшли, ми негайно викликали швидку допомогу», — каже він із сумішшю полегшення та болю.

Я намагаюся засвоїти те, що вони говорять. Я відчуваю себе слабким, слабшим, ніж будь-коли раніше.

— Валерію, тобі треба відпочити і відновитися. Лікарі зробили вам кілька досліджень, — зі сльозами на очах продовжує мама. Вони згадали щось про ваш стан здоров’я, але ми не зовсім розуміємо, що відбувається.

Двері в палату відчиняються, і входить лікар, який перевіряє монітори, а потім дивиться на мене з професійним, але доброзичливим виразом обличчя.

— Міс Валерія, я доктор Лукас. Я знаю, що це дуже багато, але його непритомність свідчить про те, що його тіло перебуває під сильним стресом. Проведені нами аналізи показали тривожні рівні кількох показників, це дуже небезпечно, тому що ми також виявили дуже агресивний вірус, у його стані це було б небезпечно.