Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Яна.

Після того дня народження наше з Тітовим спілкування зазнало змін. Проте, що саме змінилося я достеменно не можу визначити.

Зі сторони здається, що Олег поводиться так само: відпускає веселі жарти, легко та ненав'язливо фліртує. Але… Він більше не намагається зводити розмову до того, аби кудись мене запросити й тим паче не намагається поцілувати.

Між нами ніби з’явився прозорий, але міцний кордон зі скла. Зовні все як раніше, але якщо придивитися…

Біжу варити його улюблене подвійне еспресо без цукру.

Щогодини нагадую собі, що Олег мій бос і ми маємо поводитися одне з одним професійно, але варто йому пройти повз і я знову перетворююся на ту вісімнадцятирічну дівчинку. Згадую наші поцілунки, обійми.

Сиджу за столом та знову мрію про те, як Олег Юрійович викликає мене до себе, закриває у кабінеті та не випускає звідти, доки ми разом не впадемо на підлогу, знесилені від задоволення.

Лунає сигнал внутрішньої телефонної мережі.

Невже моя мрія починає збуватися? Керівник викликає мене до кабінету.

Не дозволяю себе тішити надіями. Далі все неодмінно піде не так, як я уявляю.

Між нами лише робота і нічого більше.

— Як самопочуття Тимура? Він все ще хворіє?

Отакої. Я знову не вгадала. Звичне обговорення розкладу на наступний тиждень Олег чомусь розпочинає з питань про мого хлопчика.

— Застуда все ще не відступає, тож він трохи засмучений. — Обережно ставлю філіжанку свіжозвареної кави на стіл перед Олегом. — Переживає, що ви забудете про запропоновану зустріч.

Потім кладу документи, що треба підписати, та випростовую спину. Між нами лише дерев'яний робочий стіл.

Я не можу відвести від нього погляду. Як завжди, свіжий, причепурений та нагладжений. Ще й гладко поголений. Дивно.

На побачення зібрався чи що?

— Я не забуваю своїх обіцянок, Яно. Так Тимурові можеш і переказати, — без натяку на посмішку карбує Тітов.

Дивиться при цьому мені просто в очі. Вперше за останні дні.

Вимовляє це так суворо, що мені відразу хочеться виправдатися. Сказати, що я не маю сумнівів щодо його слів чи обіцянок.

А ще хочеться переказати Олегу все, що я про нього розповідала синові всі ці роки.

Почуття провини знову лягає важким тягарем на мої плечі, я все ще тримаю новину про його батьківство у секреті.

Але на своє виправдання скажу, що якби Олег якось виразніше відреагував на наше ранішнє знайомство та спільну ніч, я б не була такою боягузкою.

Я не витримаю якщо він так само холодно поставиться до новини про наявність у нього семирічного сина. Це розіб’є мені серце. І не лише мені.

Ковтаю гірку грудку, що застрягла в роті, та повертаюся до ділового спілкування з босом.

— Я можу йти?

— Підготуйте конференц-зал. — Тітов більше не підіймає голови, зосередивши усю свою увагу на звітах та графіках, які я йому щойно принесла. — За годину позапланова нарада, до нас їдуть іноземці. Ви, Яно, там теж маєте бути присутньою. Решту робочих справ перенесіть на другу половину дня. Або краще перенесіть усе на наступні дні. Гадки не маю скільки часу піде на те, щоб домовитися з іноземцями.

— Зрозуміло.

Повертаюся до робочого столу та одразу прямую до конференц-залу. Відмикаю двері та впускаю до кімнати прибиральницю. Поки жінка миє підлогу, я повертаюся до свого робочого місця та збираю все необхідне для наради приладдя: блокноти, олівці, ручки. 

Дзвінок мобільного телефону, що лунає з глибин сумки, змушує мене ненадовго відступити від намічених справ. Сподіваюсь, це не Тимур. Він вже тричі намагався вмовити мене взяти його з собою на роботу....