Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Яна.

Це дійсно не Тимур. І навіть не моя мати.

Після того, як я стала працювати на Тітова, мого ідеального спокійного розсудливого та завжди тямущого Андрія ніби підмінили. Його ревнощі не знають кордонів. 

Щогодини обриває мені телефон дзвінками, коли не в суді чи на зустрічі з клієнтами. А якщо раптом він зайнятий, то примудряється надсилати мені купу повідомлень, забиваючи месенджери. Розповідає про свої справи, питає який в мене настрій та навіть шле емодзі з сердечками.

На годиннику дев’ята п’ятнадцять, це вже другий його дзвінок за сьогодні. 

Ми дві години тому з тобою проговорили близько пів години. Навіщо знову дзвонити?

— Привіт, Андрію!

— Привіт! Вибач, люба, що відриваю. Просто хотів дізнатися, як ти дісталася до роботи. Судячи з прогнозу, сьогодні погода така…

— …сонячна? — Перебиваю роздратовано.

— Вітряна. Тому я…

— … То му ти переживаєш, щоб мене на моїй маленькій автівці не здуло вітром. Я вірно зрозуміла? 

Правду кажучи, я ледве стримуюся, аби не накричати на Андрія. Його нав’язлива турбота останнім часом мене дуже і дуже втомлює. І дратує!

— Так, так. А ще я хотів запросити тебе до ресторану на вечерю. Сьогодні о сьомій? Що скажеш?

Злосливо закочую очі та роблю повільний видих. 

— Андрію, — намагаюся якомога спокійніше та культурніше натякнути чоловікові, що зараз не найкращий час для нашого побачення. — Нагодую: мій Тімур хворіє. Після роботи я маю їхати до батьків по нього. 

— Я пам'ятаю. Ми недовго посидимо, обіцяю. Потім я сам відвезу і привезу вас, куди скажеш, — голос Андрія просякнутий солодкими лестощами, нудотною податливістю та прихованою наполегливістю.

Андрій вміє бути ласкавим та лагідним котиком, коли йому щось конче необхідно. Або навпаки, може перевтілитися в грізного та безжалісного захисника, якщо того вимагає судовий процес.

Зараз він впевнений, що більш дбайливе та уважне ставлення обов'язково має пом’якшити мою поступливість та зрештою ми помиримося. 

 Але це хибний шлях. Обрана тактика мене лише відштовхує. Бо зараз він вже не той чоловік, з яким я познайомилася, якого пізнала і до якого відчула симпатію. 

На кожне з моїх «ні» Андрій з легкістю зможе навести по три контраргументи, чому я все ж маю відповісти йому «так». Його рішучу налаштованість відчутно навіть попри стільниковий зв’язок. 

Тож, щоб не зганяти задарма час на пусті суперечки, мені все ж варто прийняти його запрошення. До того ж вечеря буде слушною нагодою, аби розповісти Андрію деякі деталі мого минулого та пояснити, чому Олег вже не зникне з мого життя, навіть якщо я звільнюся з роботи. 

— Гаразд. Я закінчую о шостій зазвичай, але якщо мені раптом доведеться затриматись в офісі, то я попереджу.

— Домовилися. Цілую.

Від останньої репліки Андрія мене сіпає. «Цілую» було відверто зайвим. 

Мене завжди приваблювала Самсонівська розважливість, строгість і певною мірою надмірна холодність у розмовах. Особливо у телефонних. 

Бо коли ми залишалися з ним віч-на-віч у ліжку, він показував себе з іншого боку — чуттєвий, уважний, ніжний, пристрасний коханець. І це було лише там за дверима спальні, де ми вдвох. 

А не як зараз. Начебто все напоказ, а не для мене особисто.

Настрій повільно котиться вниз. Навіть погода за вікном разом зі мною сумує. Осіннє сонечко зникає за сірими хмарами, що набіги з усіх боків. 

Незабаром піде дощ.

От мало мені було переживань за здоров'я сина, тепер ще й хвилюватися через майбутню зустріч із Самсоновим. Я давно мала розповісти Андрію всю правду про своє минуле та про батька Тимура. Може тоді він ставився б до Тітова набагато спокійніше? 

Повертаюся за своє робоче місце. Відкриваю робочу пошту, перевіряю нові листи.

От трясця!

Я ледве не забула про конференц-залу, яку маю підготувати до наради. Ото було б позорище. 

Піду ще досиплю зерна у кавомашину, щоб точно ніхто з поважних гостей раптом не лишився без кави. 

То ж, перевіримо. Вода газована і ні – є. Блокноти та ручки — теж є. Чашки для кави/чаю готові. Цукор є. Молоко на місці. 

Потрібно ще поцікавитися в Олега Юрійовича, чи не потрібно замовити їжу. Раптом наші гості прибудуть голодні.

На всі підготовчі справи йде близько сорока хвилин. Маю надію, що в мене є ще додаткових хвилин двадцять, щоб перевести дух та припудрити носика. Тягнуся через стіл за сумкою та поспіхом біжу до вбиральні. 

Ні, не маю. 

Щойно я Обертаюся, то ніс до носа стикаюся з Тітовим. Він вийшов із кабінету, щоб стрічати гостей, які вже підіймаються до нас на ліфті. 

— Вибачте, Олегу Юрійовичу, — шепочу я ледве чутно.

Вловлюю носом стійкі ноти його парфумів. Це щось таке спокуслива та цікаве. Роблю ще один маленький вдих, аби розрізнити знайомі компоненти. Зелений бергамот, чорний шоколад, горіхи та... Звісно, перець.