Читати книгу - "Шалена"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Бо ти йому подобаєшся, – каже Амброджо.
– Кому?
– Священику.
Це мені абсолютно нічого не каже, але якщо це важливо для Амброджо, то, напевне, я мушу йти. Покірна дружина. Віддана жінка. Я буду ідеальною супутницею. Не думаю, що Амброджо – релігійна людина, але, очевидно, сьогодні ми йдемо до церкви. Сподіваюсь, я правильно вдяглася. Що б обрала Бет для церкви? Чи підходить «Прада» для спілкування зі священиком?
Ми перетинаємо Piazza ІХ Aprile[86] чорно-білою бруківкою, повз буяння квітів. Площу поцятковано кутими стовпами зі старовинними ліхтарями. Церква К’єза ді Сан – Жузеппе – собор Святого Йосипа. Виглядає як весільний торт, що тане на сонці. Після меси на площу висипають худорляві літні жіночки. Хлопець б’є по футбольному м’ячу, і той пролітає надто близько до моєї голови. Маленький недоумок. Мене ледь не зачепило. Якби я була не Бет, добряче зарядила б йому тим м’ячем по пиці. Інший хлопець у футболці «Тотті» жбурляє м’яч у бік церкви. «Гол! Гол!» Вони бігають довкола, і сміються, і радіють, і кричать. Я намагаюся не супитись. І не лаятись.
Ми лишаємо сонце й вид на море натовпам туристів, що всі як один вдивляються вдалину, й заходимо до прохолодного барокового храму сімнадцятого століття. Пастельні фрески. Крилаті херувими. Я завжди почуваюся в церкві якось дивно, ніби проникаю на заборонену територію. Ледь вловне, але нав’язливе відчуття того, що тут я зайва. (Востаннє я була в церкві ще тоді, на вінчанні в Мілані, але цю інформацію я краще лишу при собі.)
Амброджо за руку приводить мене в напівосвітлений неф. Ладан. Пил. Очі налаштовуються. Ось так виглядає лімб – як ця світлотінь. Відчуваю, що тут накопичилися гріхи за декілька століть.
Священик відправляє месу в передній частині церкви. Він високий – надзвичайно високий як на італійця, – худорлявий і зсутулений, із довгим гачкуватим носом. Він говорить знуджено. Він уже промовляв усе це мільйон разів до того. Думаю, слова для нього втратили свій сенс. Я б теж вимовляла їх так само, якби мені доводилося говорити латиною щодня протягом – судячи з його вигляду – сотні років.
Я йду між кріслами за Амброджо, і ми приєднуємося до черги вірян, готових прийняти причастя. Я й уявлення не маю, що треба робити, коли до мене дійде черга. Священик каже: «Corpus Christi», а люди відповідають: «Амінь». Вони відкривають роти, і священик кладе туди облатку. Ну добре, виглядає наче нескладно. Пропускаю вперед Амброджо. Побачивши Амброджо, священик, здається, дратується. Він стискає губи й насуплюється. Дивно. Час і мені прийняти свою облатку. Тіло Христове сухе, наче «Прінґлз». Не завадило б трохи вина, щоб запити. Або крові Христової, так буде правильніше сказати? Ми з Амброджо сидимо в першому ряду й чекаємо в тиші, коли підійде священик.
Шурхотіння одягу.
– Salve[87], – каже священик. – Елізабетто! Радий тебе бачити! Як завжди!
Він цілує мою руку. Я відчуваю, що до початку служби він викурив сигарету й випив еспресо.
– Рада бачити вас, отче. Як ви? – Я вмію розмовляти зі священиками. Колись я дивилася серіал «Беллікіссенджел».
– Тепер, коли я побачив вас, краще.
Він усміхається, глибоко зазираючи мені у вічі й заміцно потискаючи мені руку. Бридко. Грайливо. Неприйнятно. Мені хочеться, щоб він випустив мою руку. Що він робить? Видивляється мою душу (й не може її знайти)? Читає мої думки? Він знає, що я не Бет? Ісус сказав йому це?
Вздовж хребта пробігає дрож. У церкві холодно. Священик відвертається.
– Амброджо, – каже він, потискаючи йому руку й обіймаючи його, як блудного сина. – Come stai?[88]
– Bene, bene, grazie, padre[89].
Амброджо повертається до мене й кладе мені руку на плече.
– Amore, чому б тобі не почекати на мене тут? – Він вказує на лавку. – Я хочу висповідатись. Це недовго.
Я дивлюсь, як Амброджо йде під руку зі священиком до темної дерев’яної кабінки в бічній частині храму. Кабінка для сповіді схожа на гігантську шафу. Невже рай наче Нарнія? Чи, може, Бог виглядає як Аслан чи містер Тумнус? Про що вони там говоритимуть? Сподіваюся, не про мене. Вони засмикують червоногарячу оксамитову завісу на маленьких дверях. Вереск металевих ґраток. Я думаю про Адама. Цей хлопець так ніколи мені й не зателефонував. Невже Амброджо збирається зайнятися сексом зі священиком?
Уявляю, як вони стають на коліна, як люди роблять це в кіно. Пробач мені, отче, бо я грішний. Цікаво, скільки «Радуйся, Діво» отримала б я? Сподіваюся, він там не затримається. Мені вже нудно. Що я тут роблю? Я дивлюся на Ісуса, прибитого до хреста, і дуже добре розумію, що він відчуває. Покваптесь…
Сиджу й роздивляюся статуї та фрески. Щиро кажучи, це мене трохи нервує. Тут багато зображень людей у вогні. Куди не подивишся – жінки в полум’ї. Беззвучно кричать і корчаться від болю. Це, напевне, зображення чистилища. Тут є фреска епохи Відродження, на якій зображено Марію та Ісуса – за ними розгортається неперевершений тосканський краєвид: похилі пагорби, пишна зелень дерев, бліде блакитне озеро. Не дуже це схоже на Юдею першого століття. З якихось причин Марія завжди нагадує мені Бет. Цікаво, чи була в Марії сестра.
Я чую якісь звуки з кабінки. Хтось каже щось схоже на «Караваджо». Амброджо з Караваджо кричать італійською чи принаймні Амброджо. Я не розумію ані слова. Якщо я збираюся лишатися на Сицилії, доведеться вивчити італійську. Хоча Бет цим, здається, не переймалася. Якщо кажеш щось досить голосно й повільно англійською, люди тут зазвичай розуміють.
Амброджо відсуває вбік завісу й розлючено видирається з кабінки.
– Елізабет! Ми йдемо, – каже він.
Його голос відлунюється, гуде, відбивається від стін церкви. Навіть підлога, здається, двигтить.
– Ходімо. Пішли звідси, – каже Амброджо, хапаючи мене за руку й підіймаючи мене з лави.
От лайно, здається, він розлючений. Священик що, сказав йому, що я не та близнючка? Він злий на мене чи на священика?
– Полегше! – кажу я, спотикаючись на своїх підборах.
Він не відпускає. Він тягне мене до дверей і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шалена», після закриття браузера.
