Читати книгу - "Шалена"

– Довбаний священик, – каже Амброджо, коли ми виходимо на вулицю. Він грюкає дверима за нашими спинами. Певно, це відповідь на останнє запитання. Сподіваюсь.

– Що сталося? – запитую я.

Він заходить за ріг, до бару «Мокамбо», й сідає за столик з видом на площу. Амброджо замовляє два шоти ґраппи. Він тремтить від люті. Я тремчу від страху.

Моя рука труситься, коли я дотягуюся до пачки сигарет Амброджо, яка лежить на столі. Дістаю дві цигарки. Потім згадую, що я Бет, тож я правша. Я намагаюся підпалити їх не тією рукою і псую запальничку. Амброджо переводить очі на мене.

– Що? Знову палиш?

– Так, у мене стрес.

Якимось чином мені таки вдається підпалити цигарку для Амброджо, і я вставляю її йому між губ. Запалюю цигарку для себе й затягуюсь. Ах, формальдегід і смола, так уже краще.

– Відколи це ти палиш? – насуплюється він.

– Відтепер, – відповідаю я, намагаючись звучати круто. Думаю, він не знає. Думаю, все гаразд. – То чого ви там кричали?

Він виразно дивиться на мене. «Не тут», – супиться він. Приходить офіціант із двома чарками ґраппи на маленькій таці. Я дивлюся на його дупу. Непогано, але ще далеко до Амброджо. Ми вихиляємо свої чарки. Не надто смачно. Напевне, «Малібу» мені більше до смаку.

– Давай вийдемо в море, викинемо це лайно з голови, – каже Амброджо, грюкаючи чаркою по столу. – Давай. Там ми зможемо нормально поговорити.

О ні. Тільки не човен. Тільки не яхта, тільки не вода. Тільки не лишатися з Амброджо наодинці в морі. У моїй голові розігрується сцена, і вона закінчується зовсім не добре для мене. Що, як він блефує? Що, як він знає? І просто вдає, чекаючи, коли ми лишимося на самоті? Я не хочу йти. Я знаю, що йому не можна довіряти. Він збирався мене вбити. Такий був план! Він вирубить мене й викине у воду, щойно в нього з’явиться така можливість.

– Можна я тут лишусь? – кажу я. Тут, на публіці, серед усіх цих людей, мені якось безпечніше. Він же точно не вдарить мене просто посеред міста? Посеред білого дня?

– Ми виходимо, – каже він, встаючи.

Іонічне море

– Ще шампанського, люба? – питає Амброджо. Він наповнює мій келих зі старої й дорогої на вигляд пляшки.

– Ммм, французьке шампанське 1983 року, – кажу я, читаючи етикетку. Цей «Krug» читається «Краґ», як у слові «краб», чи «Круґ», як у слові «Гувер»? Він дивно дивиться на мене. Я перекладаю келих із лівої руки в праву. Вихиляю шампанське одним рухом. Він вкручує пляшку назад у відро з льодом. У таку спеку цей лід швидко розтане. Ми неначе пливемо на вуглині. Я однозначно засмагну.

– Це смачніше за те, що 86 року, тобі не здається?

Я не маю жодного уявлення.

– О так. Безумовно, – кажу я.

– Це «Ґран кюве», в нього менше обертів і вишуканіша структура. А «Піно нуар» на смак як яблука, ні?

Воно на смак як «Ламбріні».

– Так, яблука, точно, яблука, – кажу я.

Амброджо усміхається. Здається, він радий, що я погоджуюсь. А я рада, що він трохи заспокоївся. Думаю, він уже не збирається викидати мене в море. Цікаво, чому він такий злий на цього священика. Треба з’ясувати, що відбувається. Треба ще шампанського.

Ми розстелили рушники на палубі. Темне дерево обпікає підошви моїх ніг. На мені один із мініатюрних купальників Бет. Він від «Ажан провокатьор». Найбільше він схожий на зубну нитку (яке щастя, що я поголила лінію бікіні). В цих окулярах я виглядаю досить переконливо, та про всяк випадок я лишуся в парео. Амброджо лежить поряд у своїх тісних плавках від «Спідо», наші тіла міцно притискаються одне до одного. Амброджо сексуальний, як рятівник Бонді-Біч (не подумайте, що я дивлюся «Рятівники Бонді» чи денні телепрограми). Шкіра в нього гаряча. Він майже голий. Боже мій, Боже. Як же я його хочу. Вся ця небезпека так мене заводить. (Я знаю. Я знаю, знаю, все це дуже химерно, але ця штука діє так, і не тільки на мене. Скажімо, під час бліцкригу 1941 року лондонці перечікували повітряні атаки, трахаючись. Страх – природний афродизіак. Я заводжуся від небезпеки.)

Рада відзначити, піднявся легкий вітерець. Його якраз досить, щоб нам стало трохи прохолодніше на яхті, що погойдується в лінивому Іонічному морі. Це ідеальний вечір, безхмарне нескінченне блакитне небо. Море розлилося на всі боки, безкрайньо-синє. Вода мерехтить і сяє навколо нас, поки сонце закочується за далекий обрій. Тут добре, як на небесах. Райське місце. Благословення. Краще, ніж у всіх тих туристичних проспектах. Краще, ніж у «Місці під сонцем» (ну гаразд, може, я дивилася цю передачу раз чи двічі). Я дивлюся у воду, прозору, як діамант, і мене починає відпускати. Я зможу розібратися в усьому цьому божевіллі пізніше, а зараз я хочу просто розслабитись.

– Хочеш іще устриць? – питає Амброджо.

– О так. Вони такі добрі, – кажу я.

Знаєте, ніколи б не подумала, що вони мені сподобаються (це ж маленькі огидні створіння зі зморшкуватими сірими мушлями та липкими нутрощами), але вони були улюбленою стравою моєї сестри й виявилися навдивовижу смачними. До того ж в них багато цинку! Очевидно.

– Устриці з Лангедоку стали надто сухі останнім часом. Лише італійські смакують як море.

– Ммм, ага.

Я згодна з усім, що ти скажеш.

Він приносить важку, наповнену льодом тацю й витискає на устриць лимонний сік. Додає шалот і дрібку табаско. Трохи нарізаної петрушки й меленого чорного перцю.

– Відкрий рота широко.

Розтуляю губи й ковтаю її цілою. Я почуваюся тюленем на виставі «Сі ворлд».

– Ням, – кажу я, гигочучи, як сестра, – безтурботно, по-дівчачому. Амброджо має рацію. Вони смакують наче море. Але в хорошому сенсі.

Ми лежимо поряд на палубі. Амброджо гладить моє волосся, а я згорнулася біля нього. Замість подушки я поклала голову йому на груди. Я в безпеці, захищена, наче пташеня в гнізді. Він не здогадується, що я Алві. Я почуваюся Бет. Я почала розбирати в цьому смак. Уявляю, як ми постаріємо разом, я та Амброджо. Алвіна та Амброджо. Амброджо та Алвіна. АА, як батарейки, як «Анонімні алкоголіки». Ще уявляю нескінченні години, які ми проведемо на його яхті. Його яхті за мільйон грьобаних доларів. Пообіддя перетікатимуть у вечори. Вечори – в ночі. Ми лежатимемо поряд, отут, на палубі, дивитимемось, як кров призахідного сонця стікає в океан, дивитимемося, як сходить місяць і спалахують зорі. Це буде бездоганно, наче сон. Майже надто