Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Торі…

— Ти і Роза, ви вчора вважали мене божевільною, так?

— Торі…

— Чорт тебе забирай, Гарольде! Тебе і твій брехливий язик! Усе, досить з мене цього лайна. Я змарнувала безліч часу, мені треба знову летіти в Ла-Пас.

— Торі!

— Що?!

— Ходімо обідати. І ви теж, агенте Бартон.

Так, обідати… А потім? Що мені потім робити з тим великим котом, що як стій та бач став частиною мене? Чому я не боюся цього? Цікаво, Луїс та Ед теж мають їх у собі, отих котів, чи це тільки мені так поталанило?

— Так. Ідіть обоє геть, я незабаром спущусь.

Вони йдуть, а я дістаю свій наплічник. Ось вона, скринька. Зроблена з якогось металу чи що? Незрозуміло. Вона невеличка, кубічної форми, в ній щось є. Та вона закрита, шпарки для ключа я не бачу, вона поцяцькована золотими цвяшками, що зображають зірки. Що за артефакт? А якщо натиснути отут?.. Добре, сховаю поки що. Скринька вщент повна діамантів, найменший із яких каратів отак на вісімнадцять. Згодиться.

У мене в цій кімнаті є схованка, ще з часів, коли стара Левін була жива. Ось, під кахлиною у ванній, зверху стоїть скриня для білизни. Нехай скринька, камінці й дзеркало полежать там, доки я не розв'яжу важливіших проблем.

Їдальню я переобладнала одразу, як тільки ми отримали неждану спадщину Я викинула всі оті темні важкі меблі, обдерла дубові панелі й розбила нудні вітражі. Тепер у нас тут великі венеціанські вікна, оббиті світлою матерією стіни та меблі — легкі й приємні. І квіти, багато квітів. Ніяких реліквій, лише найсучасніші технології.

— Луїс приготував нам національні страви. — Едові очі пестять мене, і я радію тому поглядові. — Торі, ти маєш просто чудовий вигляд. Мем, як ви почуваєтесь?

— Прекрасно, — тітка Роза чомусь страшенно щаслива. — Так багато молодих облич! Старі мають жити поруч молодих, це надає сенсу їхньому існуванню.

— Але ви ще не стара, вам рано про це думати.

— Милий хлопчику, хто тебе навчив лестити жінкам?

Тітка Роза щасливо сміється, а я ладна розцілувати Еда. Мабуть, щось таки є в цьому так званому гарному вихованні. Бач, як Ед підтримує світську розмову!

— Зараз усе буде на столі, піду допоможу йому. — Ед іде до дверей. — Ми вчора відпустили слуг, бо нащо нам зайві очі? Тепер мусимо самі давати собі раду. Дами, не сумуйте, я скоро повернусь.

Він зникає, тітка Роза усміхнено дивиться йому вслід.

— Який милий хлопчик, чи не так, Гарольде?

— Так. Приємний молодий чоловік.

Я йду до вікна. Хай вони там як хочуть, а мені треба подумати. Он Бартон сидить, як статуя фараона, досить мені її, хай забирається геть з мого життя.

— Торі!

Гарольд. Боже, як він змінився! Невже я так само постаріла?

— Що тобі?

— Відповідь леді, нічого не скажеш. Погана дівчинка!

— Ти це завжди знав.

— Так. І завжди кохав тебе.

— Та це не завадило тобі одружитися з тією кривлякою Дженною.

— Я втнув дурницю й пошкодував про це одразу по тому, як нас оголосили чоловіком і дружиною.

— Мені це не цікаво.

— Так. Ти не озираєшся назад, навіть якщо там, позаду, було щось хороше.

— Бо воно вже було, Гарольде. Треба дивитися, що далі буде. Що тобі до мене?

— А ти як думаєш? Скільки років ми не бачились? Ти гадаєш, я забув? За ці роки не було дня, щоб я не згадував усе: твої розпачливі очі, коли ми зустрічали вас із Розою з літака, твою затяту похмурість і зловтішний погляд, коли ти робила чергову капость Сарі, смак твоїх уст, твій тихий зойк тоді, в нашу першу ніч, твій отруйний язичок і безтурботний сміх… Бо ти — найкраще, що було в моєму житті. Ти — це єдине, що варто згадувати, бо тільки ти була справжньою, живою, решта просто ніщо. Ти покарала мене, як покарала свого часу тітку Софію — знала наші вразливі місця й била в яблучко, авжеж? Я потім це зрозумів. Ти знала, що я зануджуся за тобою та зненавиджу Дженну, так?

— Ти це сказав.

— Авжеж, я це сказав, та це правда. Торі, чи ти пробачила мені?

— Я про це навіть не думала, Гарольде. Просто з часом мені переболіло, бо я, чорт забирай, любила тебе.

— Знаю. Але недостатньо, аби лишитися зі мною.

— Ні. Я вирішила, що ти мене не вартий. Ти повинен був переступити через родинні упередження.

— Я не зміг — тоді. А тепер пізно. От я все думав: яка ти зараз, може, я тебе й не впізнаю, може, розчаруюсь, побачивши замість тебе зовсім іншу жінку. Коли Роза захворіла, я допоміг їй — вона не хотіла турбувати тебе. А потім ти влетіла до спальні — така сама, як колись, трохи старша, міцніша, але жива і справжня, кожною клітинкою свого тіла, моя погана дівчинка Торі…

— Припини це.

— Я знаю, знаю. Уже запізно. І біля тебе Ед — о, він вартий тебе, як і той, другий. І котрого б ти не вибрала, не програєш. І мені боляче від цього, бо я сам винен.

— Припини, Гарольде.

Він дивиться на мене з таким розпачем, що мені стає його шкода. Я кохала його колись, та він помер для мене, я так вирішила. Той Гарольд був пронизливий, стрімкий і красивий, та він зрадив мене. А цей — утомлений літній чоловік, і я його вперше бачу. Але мені приємно спілкуватися з ним, хоч він і скиглить, та він живий, є в ньому зараз те, чого не було в тому Гарольді, — якщо я йому скажу, він зможе для мене зробити все. Та тільки мені це тепер не потрібно.

— Я кохаю тебе, Торі. Навіть таку, як зараз, — з очима хижої кішки. Дозволь мені допомогти тобі.

— Я впораюся сама.

— Невже? Ти не розумієш, про що йдеться, сонечко моє. Ти вбила Педро Монтою, Скаженого Педро?

— Ну вбила, і що? Я навіть познущалася з трупа, якщо тобі цікаво. Ти уявляєш, що зробив той сучий син? Він бив моїх хлопців, його недолюдки мало не вбили моїх Сінчі!

— Сінчі?!

— Несуттєво. Як ти уявляєш, я мала спустити йому це? Чортів харцизяка гарненько мені заплатив.

— Боже мій, Торі, що ти наробила!

— Нічого. Чого ти нервуєш? Без Педро світ трохи менше смердить лайном.

— Я скажу тобі, бо ти не зрозуміла. На тебе відкрили сезон полювання. Син Педро Монтої дає за твою гарненьку голівку сто тисяч доларів.

— Малувато, звичайно. Я варта більшого. І що?