Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

На той час вони вийшли на вулицю. Крізь завію ледве мрів вуличний ліхтар навпроти брами. Сліди старого вже замело, й він завагався, ніби не знаючи, куди податися. Містер Тілбоді пройшов трохи вперед і оглянувся, неохочий відмовитися від нагоди повправлятися в красномовстві.

– Отже, за цих обставин, – підсумував він, – рішення...

Але до старого прохача вже не доходили ці пустослівні пишномовні тиради. Він перетнув вулицю, вийшов на пустир і непевно рушив куди ноги несуть. А що не було куди податися, то вибір напрямку був не такий уже безглуздий, як могло б видатися на перший погляд.

Ось так і сталося, що вранці наступного дня, коли ґрейвіллські дзвони бемкали особливо весело й лунко на честь Різдва, дебелий малюк, син диякона Байрама, пробираючись крізь замети до храму Божого, спіткнувся об мертве тіло Амоса Аберсаша, філантропа.

⥈

Сторож покійника

I

В одній із горішніх кімнат занедбаного будинку, який стоїть у частині Сан-Франциско, відомій під назвою Північний Берег, лежав накритий простирадлом труп. Було близько дев’ятої години вечора, кімнату тьмяно освітлювала єдина свічка. Попри те, що стояла тепла погода, і всупереч звичаю вділяти небіжчикові вдосталь повітря, обидва вікна зачинено й запнуто гардинами. Скромна обстава складалася з крісла, конторки зі свічкою та довгого кухонного стола, на якому лежав небіжчик. Якби тут опинився хтось спостережливий, то зауважив би, що ці предмети – і тіло теж – потрапили сюди зовсім недавно. Вони ще не встигли запорошитися, тоді як всю решту вкривав товстий шар пороху, а в кутках висіло павутиння.

Крізь простирадло виразно проступали контури тіла й навіть риси обличчя, неприродно загострені. Вважають, що така особливість властива всім мерцям, а насправді ж – тільки тим, яких знищила важка хвороба. Судячи з тиші, можна було виснувати, що вікна виходять не на вулицю. Слушний висновок – із них відкривався вид на крутий схил скелі, до якої прибудували це житло.

Неподалік дзиґарі на дзвіниці вибивали дев’яту з млявістю, яка свідчила про таку байдужість до плину часу, що хоч-не-хоч, а здивуєшся, чому вони взагалі завдають собі клопоту це робити. Цієї миті відчинилися двері, до кімнати увійшов чоловік і попростував до мерця. Тим часом двері зачинилися – ніби самі собою, скреготнув ключ, клацнув замок, залунали й стихли кроки в коридорі. Либонь, цього чоловіка ув’язнили. Наблизившись до стола, він трохи постояв, подивився на тіло, тоді злегка знизав плечима, підійшов до вікна й підтягнув угору гардину. Надворі залягла смоляна пітьма. Чоловік змахнув пил із шибки, й стало видно, що ззовні, на відстані кількох дюймів від неї, маячать міцні залізні ґрати, вмуровані в стіну. Виявилося, що й на другому вікні такі самі ґрати. Він не здивувався, навіть рами не підняв. Якщо це й в’язень, то цілком покладистий. Оглянувши кімнату, він сів у кріслі, вийняв із кишені книжку, присунув ближче конторку зі свічкою й почав читати.

Цей смаглявий, гладко поголений шатен мав не більш як тридцять років. На худорлявому обличчі виділялися подовгастий ніс, широкий лоб і тверде підборіддя – вольове, як вважають наділені такою рисою люди. Сірі очі дивилися пильно й не бігали. Тепер їх погляд майже невідривно впирався у сторінки. Час від часу молодик зиркав на тіло – очевидно, не під впливом бридкого вабливого зачарування, якому в таких умовах підлягають навіть сміливці. Ані не з свідомого спротиву діаметрально протилежному впливові, якому могли б піддатися слабкодухи. Наш герой дивився на мерця так, немовби прочитане в книжці навело на гадку про все, що є в кімнаті. Безперечно, сторож покійника виконував свій обов’язок належним чином – розважно й холоднокровно.

За якихось півгодини він відклав книжку – мабуть, дочитав розділ. Тоді звівся, відніс конторку в куток біля вікна, взяв свічку й повернувся до порожнього каміна, край якого сидів із самого початку.

Перегодивши трохи, молодик підступив до тіла, підняв край простирадла й відкрив кучму темного волосся та тонку фланельку на обличчі, під якою його риси видавалися ще гострішими, ніж було досі. Затулившись від світла дашком долоні, він якийсь час спокійно, серйозно і шанобливо дивився на свого знерухомілого компаньйона. Вдоволений оглядом, знову покрив обличчя простирадлом, повернувся до крісла, взяв із підсвічника кілька сірників і поклав у кишеню. Тоді вийняв із підсвічника недогарок і кинув на нього критичним оком, оцінюючи, чи надовго вистачить світла від решток свічки завдовжки менш ніж два дюйми. Десь за годину кімнату поглине темрява. Молодик поставив свічку на місце й задув її.

II

У лікарському кабінеті на Керні-стріт троє медиків сиділи за столом, пили пунш і курили. Господар, тридцятирічний доктор Гелберсон, був старший від гостей. Наближалася північ, пуншу не бракувало.

– Неможливо позбутися забобонного страху, з яким живі люди ставляться до мерців, – ствердив господар. – Це спадкова риса, якої не варто соромитися. Так само як, наприклад, вродженого браку здібності до математики. Або ж схильності до обману.

Гості засміялися.

– Невже не варто людині соромитися за те, що вона бреше? – спитав наймолодший, ще студент.

– Мій любий Гарпере, я не про те. Схильність до брехні й сама брехня – це різні речі.

– Ви стверджуєте, – втрутився третій, – що ця забобонна й безглузда боязнь мерців властива геть усім. А я її не почуваю.

– Проте цей страх закладений у вашому єстві, – відказав Гелберсон. – За певних умов, коли настане те, що Шекспір назвав слушним часом3, він дуже прикро дасть про себе знати й відкриє вам очі. Зазвичай медики і солдати стійкіші проти нього, ніж інші люди.

– Медики і солдати! А чому ви не назвали катів? Був би тоді повніший перелік різновидів убивць.

– Е ні, мій любий Манчере. Суди присяжних не дають катам можливості аж так призвичаїтися до смерті, щоб збайдужіти до неї.

Юний Гарпер взяв зі столика сигару й повернувся до свого крісла.

– То за яких же, на вашу думку, умов той, кого породила жінка, міг би дуже прикро пересвідчитися, що йому теж притаманна ця наша спільна слабкість? – доволі мудровано спитав він.

– Та досить замкнути когось на всю ніч наодинці з мерцем у якомусь безлюдному будинку, в темній кімнаті, де немає ковдри, щоб залізти під неї й не бачити страхіття. Якщо той сміливець перебуде ніч і не збожеволіє, то матиме право хвалитися тим, що не з жіночого лона вийшов,