Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Попри свій негостинний вигляд, вона була доволі вигідним сховком від усіх злигоднів, що випадають на долю літнім злиденним людям. На час подій, описаних у цій короткій хроніці, тут проживало зо двадцять старих, але їхньої злобності, сварливості і чорної невдячності з надлишком вистачило б на добру сотню. Принаймні так вважав містер Сайлас Тілбоді, директор богадільні. На його тверде переконання, рада кураторів, приймаючи стариганів замість тих, що перейшли в інший, кращий притулок, ставила перед собою чітко визначену мету – порушувати спокій і випробовувати терпець директора. Сказати по правді, що довше перебував директор на своїй посаді, то твердіше укріплявся в думці, що шляхетний задум засновника богадільні зведено нанівець наявністю в ній підопічних як таких. Містер Тілбоді не міг похвалитися нестримною фантазією, але ту, що мав, цілковито залучив до перетворення богадільні в повітряний замок, де він сам як кастелян хлібосольно гостює невелике товариство обраних, заможних джентльменів середнього віку, приязно налаштованих і ладних платити за хліб, сіль і дах над головою. У цьому виправленому філантропічному проекті не мали щастя фігурувати куратори, яким містер Тілбоді завдячував свою посаду й перед якими відповідав за свою поведінку. Самі ж вони, на думку згаданого вище містечкового гумориста, орудуючи великим богоугодним закладом, з Божого веління мали схильність до ощадливості. Ми утримаємося від висновків – очевидних, як вважає гуморист; їх-бо не підтверджували і не спростовували підопічні притулку – безперечно, найбільш зацікавлені особи. Вони просто доживали решту життя й сходили в акуратно пронумеровані могили. Натомість тут поселялися інші дідугани, такі подібні до своїх попередників, що більшої подібності не побажав би й сам Дух Тьми. Якщо богадільня слугувала місцем кари за гріх марнотратства, то наполегливість, з якою старі грішники прагли відбути в ній покуту, свідчила про щирість каяття. До одного з таких грішників ми хочемо привернути увагу читача.

У своїй одежі він справляв далеко не найприємніше враження. Якби це діялося не взимку, то хтось неуважний міг би подумати, що бачить перед собою хитромудре творіння хлібороба, не схильного ділитися плодами своїх трудів з воронами, які не орють і не сіють. Цю помилку можна було б виправити тільки завдяки тривалому спостереженню, на яке навряд чи заслуговував цей подорожній. Він ішов у зимовому сутінку до богадільні вулицею Аберсаш-стріт не швидше, ніж можна було б сподіватися від городнього опудала, наділеного юністю, здоров’ям і невгамовністю. Поза сумнівом, вбраний погано, а однак не без смаку та елегантності. Очевидно, це прохач, що сподівався поселитись у притулку, а перепусткою туди слугують тільки злидні. Мундири у війську злидарів – це лахміття. По ньому розпізнають рядових, офіцерів і вербувальників.

Увійшовши через браму на подвір’я богадільні, старий почовгав широкою алеєю, вже побілілою від густого снігопаду, й, час від часу немічно обтрушуючи сніжинки, що знайшли в лахмітті зручні пости спостереження1, нарешті опинився під оглядом великого круглого ліхтаря. Той завжди світився вночі над великими вхідними дверима будинку. Неначе забажавши сховатися від цих викривальних променів, прибулець повернув ліворуч і, пройшовши чималий шмат дороги вздовж фасаду, подзвонив у менш показні двері, над якими напівкругле віконце тьмяно й байдуже позирало ген понад його голову.

Двері відчинив не хто інший, як сам містер Тілбоді у всій своїй величі. Зауваживши відвідувача, який зразу ж оголив голову й трохи зменшив радіус кривизни своєї вічно зігнутої спини, ця велична персона не подала знаку здивування чи досади. Містер Тілбоді був у незвичайно доброму настрої, й цей феномен постав завдяки життєдайному впливу пори року: надійшов-бо Святвечір, а завтра мала настати благословенна одна триста шістдесят п’ята частина року, яку всі порядні християни відзначають великими подвигами задля милосердя й веселощами. Містер Тілбоді глибоко пройнявся різдвяним духом. Одутле обличчя, яке відрізнялося від невчасно поспілої дині хіба каламутним полиском водянистих оченят, променіло таким уже доброзичливим сяйвом, що аж досада брала: ну чому в ньому не може поніжитися й погрітися усвідомленням своєї важливості цей сановник? Тим часом він, у шапці, в чоботах та в пальті, тримав у руках парасольку, як і личить людині, що ось-ось наразиться на нічну негоду, аби звершити діяння людинолюбства. Щойно покинувши дружину й дітей, містер Тілбоді налаштувався рушити до середмістя. Мав намір придбати все те, що кожного року додає правдоподібності байці про череватого святого, який забирається в димарі й винагороджує чемних, особливо ж правдивих, хлопчиків та дівчаток. Тому-то господар оселі й не запросив старого увійти, лишень привітно поздоровкався.

– Добрий вечір! Дуже вчасно ви прийшли. Ще хвилина – і не застали б мене. Я дуже кваплюся. Ходімо, трохи пройдемося разом.

– Дякую, – відповів прибулець. У світлі, яке впало з прочинених дверей, було видно, що на його бліде, худе, доволі шляхетне обличчя насунув вираз чогось подібного до розчарування. – Скажіть... а що рада кураторів... що з моїм проханням?..

– Куратори зійшлися на думці відхилити ваше прохання, – мовив містер Тілбоді, зачинивши двері як до оселі, так і до притулку й обірвавши два промінці – світла і надії.

У різдвяні дні деякі почуття геть недоречні, але Іронія, як і Смерть, не зважає на календар.

– Господи! – вигукнув старий, але таким тонким і хрипким голосом, що вигук не міг справити відповідного враження на його двох адресатів і видався недоречним принаймні першому з них. Що ж до Другого... але не нам, простим мирянам, про те судити.

– Еге ж, – повів далі містер Тілбоді, пристосовуючись до ходи свого супутника, який машинально й не дуже вдало старався ступати у свої сліди, ще помітні на снігу, – за обставин, доволі незвичних... ви ж розумієте... рада кураторів вирішила, що прийняти вас навряд чи доцільно. Як директор притулку і секретар ex officio2 високошановної ради (від урочистого виголошення цих титулів великий будинок за пеленою заметілі ніби втратив частину своєї величі), вважаю конче потрібним повторити вам слова голови ради кураторів, диякона Байрама: ваша присутність у притулку для старців за нинішніх обставин дуже небажана. Я мав за обов’язок передати високоповажаній раді все те, що ви розповіли мені вчора, — про вашу скруту, про хвороби й про випробування, яких вам, із Божої волі, довелося зазнати, перш ніж особисто подати слушне прохання. Однак після ретельного і, я б навіть сказав, благочестивого його розгляду, якому сприяло також почуття милосердя, природного напередодні Різдва, рада дійшла висновку, що