Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Розділ 14

Айлін

Мій живіт повний метеликів. І це закоханість, але не в чоловіка, як комусь могло здатися, а в моє нове життя.

Закриваю вкладку з мільйонним рецептом кубете, дякую таксистові, поправляю бретель довгого сарафана і виходжу з машини поряд з вітриною модної кав'ярні.

Лейла вже чекає на мене за столиком на широкій терасі. Піднімає руку і посміхається.

Я злітаю по сходах і йду назустріч, огинаючи столики. Мої губи з кожним кроком розтягуються все ширше та ширше.

Телефон коротко вібрує, повідомляючи про списання коштів. Я подумки за сформованою вже звичкою бажаю Айдару Салманову здоров'я, щастя та довгих років життя.

Завдяки йому мій світ більше не сірий. Фарби повернулися. А я не можу натішитися можливості їх розрізняти.

Припускаю, що Лейла не збиралася вставати назустріч, але я піднімаю її і міцно обіймаю. Чмокаю в щоку, вона сміється, стискає моє обличчя долонями та уважно оглядає.

А я не відводжу погляду і не боюся, що побачить у ньому смуток. У моєму житті все далеко не ідеально, але незважаючи на купу ще не вирішених або не встиглих настати невідворотних проблем, мені легко. Добре. Я уникла величезної трагедії. І мій рятівник – Айдар Салманов.

Я живу в його домі та ношу його прізвище. За його рахунок замовляю таксі та збираюся пригостити Лейляшу. Знаходжуся під його захистом та є його відповідальністю. При цьому дихаю так вільно, як не дихала ніколи. Сиджу на шиї чоловіка тимчасово. Трохи згодом подумаю, де можу працювати. Він дав мені карт-бланш.

– Ти просто світишся…

Приймаю комплімент подруги із вдячністю, відпускаю та падаю на зручне плетене крісло з м'якими подушками.

Сідаю так, як хочеться – розслаблено відкинувшись на спинку і закинувши ногу на ногу. Хапаю зі столика і починаю жадібно роздивлятися меню. Повчальний голос тата, який двадцять років я чула у себе в голові незалежно від того, поряд він чи ні, стає все тихшим і тихшим. Я можу дозволити собі майже все, і нічого не боятися.

Коли до нас підходить офіціант, я диктую замовлення, впевнено та з щирою усмішкою дивлячись милому хлопцеві в очі. Можливо, навіть кокетую, але не відчуваю загоряння яскраво-червоних внутрішніх прапорців. Тепер живу за правилами свого чоловіка. А він не вважатиме це гріхом.

Захлопую книжечку і віддаю. Хлопець чарівно посміхається, схиляючи голову, а мій погляд зісковзує з нього на Лейлу, що сидить навпроти.

Вона, звичайно ж, із одруженням змінилася значно менше. Тепер, наприклад, трохи рожева, піднімає руку і обмахує себе, як би показуючи, що спекотно.

Я у відповідь сміюся, дозволяючи собі навіть голову закинути.

Ніхто не скаже, що голосно, що варто було б скромніше, не так у вічі впадати...

Я почуваюся не посадженим у золоту клітку пташкою, а ніби навпаки нарешті вилетіла з неї.

Першого свого шлюбного ранку я прокинулася в новій ері. І поки що на тлі плюсів, які здається мені величезними висотками, дрібних мінусів я просто не помічаю.

Відсміявшись, ловлю новий погляд обожнюваної подруги. Подаюсь ближче до столу. Вона розуміє мій порив без слів. Ми беремося за руки і гладимо одна одну.

– Чому ти не сказала мені, що бути заміжньою так добре, Лейляш? – Обурююся жартома.

Знаю що роблю. І отримую задоволення. Як би там не було, Лейла дуже хвилюється за мене. Скільки б мої рідні не переконували себе, але факт залишається фактом – я віддана за нелюбого. Впевнена, Лейляша боїться, що я будь-якої секунди можу зірвати маску і з-під неї потечуть гіркі сльози. Але цього не станеться.

У відповідь на моє запитання вона полегшено видихає і ніжно посміхається.

– Я дуже рада, що в тебе так… Добре…

Гладжу її шкіру, киваючи. Ти не уявляєш, моя люба, як у мене все насправді. І я не можу з тобою поділитися цим. Але хочу, щоб ти не гризла себе, бо я щаслива щиро.

– Розкажи трохи…

Звичайно, я готова до такого питання подруги. Кілька разів подумки проговорювала промову, яка тепер ллється з губ. Це і заспокоєння для неї, і інформація, яка дійде до моїх рідних. Але далеко не вся правда, в якій зараз живу.

Ми з Айдаром одружені вже три тижні. І весь час живемо, як сусіди. У мого чоловіка справді "дох… Багато роботи". Він не брехав. Бувають дні, коли ми з ним навіть не перетинаємось.

А коли перетинаємось – спілкуємося легко, без напруги.

Я намагаюся не стати нав'язливою. Він мені нав'язуватися явно не збирається. Кілька разів спитав, як я обжилася. А я ще до кінця не встигла. Мені все у новинку.

Його будинок не треба драїти – щовівторка до нас приходить спеціальна команда жінок.

Я можу хоч від світанку і до заходу сонця виготовувати кулінарні шедеври, але пан прокурор вдома майже не їсть.

Він не валяється усі вихідні біля телевізора, безглуздо переклацуючи канали. Не вимагає моєї уваги. Усі три наші сімейні суботи присвятив поїздкам на роботу. У неділю довго спить.