Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

— Яка довгоочікувана зустріч, чорний агате!

Внутрішній голос Мирославі волав: «Біжи. Негайно біжи». Пульс і дихання прискорилися, м’язи напружилися. У голові було каламутно й Міра не могла зосередитися. Жінка повільно підняла руку, і Мирослава, відчувши різкий біль у голові, здригнулася й впала на коліна. Знову почувши в своїй голові голос жінки, не в силах навіть промовити слово, зажмурилася й стиснула вуста. З тіла Мирослави вийшла енергія. Книги на поличках із гуркотом впали на підлогу, і замерехтіло світло.

— Мирославо!

Почувши голос Дем’яна, вона озирнулася й, закашлявшись, глибоко вдихнула. Дем, побачивши її на підлозі, нахмурився й допоміг піднятися.

— Ти тремтиш і холодна. Що з тобою?

Поглянувши на розкидані книги на підлозі, вигнув брови. Мирослава, важко дихаючи, оглянулася довкола й промовила:

— Жінка! Тут була жінка!

— Яка ще жінка?

— Ти що, не відчув її присутність? — поглянувши на Дем’яна, Міра повторно здригнулася.

Дем’ян, обійнявши Мирославу, промовив:

— Маленька, заспокойся! На даний час ми лише одні в читальному залі.

— Я бачила її! — піднявши голову, нахмурилася й тремтячим голосом додала: — Вона назвала мене «чорний агат». А на її обличчі були чорні жили. Вона була одягнута в чорну, довгу, закриту сукню і була схожою…

Мирослава замовкла й опустила очі.

— Міро, на кого вона була схожою?

— На бабусю, — прошепотіла й відійшла від Дем’яна. — Утім, та жінка молодша.

Дем’ян напружився й, схопивши за лікоть Мирославу, притиснув до себе.

— Ходімо звідси! — поцілувавши дівчину у верхівку, промовив.

Приміщення раптово затряслось, і з’явився туман, який повільно почав оточувати їх. Дем, озирнувшись, взяв Міру за руку й, піднявши  долоню вверх, намагався силою відштовхнути його. Відчувши різкий біль у руці, зціпив зуби й став перед Мирославою.

— Не поспішайте! — почувся жіночий голос, і в тумані з’явився силует.

Жінка зробила крок, змахнула руками, і туман розвіявся.

— Хто ти така? — повільно відступаючи й тримаючи за руку Міру, запитав Дем’ян.

Мирослава, ставши навшпиньки, торкнулася плеча Дем’яна й виглянула. Жінка, всміхнувшись, промовила:

— І перепрошую, що так раптово з’явилася, — жінка зробила реверанс і додала: — Я Корнелія Еліас-Карнелл.

Міра, відчувши, як м’язи Дема напружилася, стиснула його плечі. Вийшовши наперед, Мирослава поглянула в очі жінки. Вона, посміхнувшись, лестивим тоном промовила:

— Вибачаюся, що налякана тебе, моя дівчинко!

— З яких це пір Міра стала твоєю? — гнівно запитав Дем’ян.

— Я знаю, хто ти такий, — поглянувши на Дема, скривилася Корнелія. — Спадкоємець королівства Дагратіон. До речі, твої батьки, король та королева, загинули. Тебе ніхто вже не чекає, адже твій дядько, адепт на троні, вміло тримає оборону. Можу сказати, що ви, дагратіонці, як скалка в дупі. Намагаєтеся боротися далі.

Дем’ян кинув у Корнелію енергетичну кулю. Мирослава, застосувавши свою силу, також атакувала жінку. Вона, відбивши їхню магію, голосно засміялася й додала:

— Як мило ви трималися за руки. Як говорять, яблуко від яблуні не далеко падає. Однак, — Корнелія поглянула на Дем’яна й хмикнула, — чи знає Мирослава, що ти хотів використати її краплинку крові у своїх цілях?

Мирослава вигнула брови й, поглянувши на Дем’яна, стиснула його руку й промовила:

— Про це ми обов’язково поговоримо, Дем’яне!

Дем нахмурився й кивнув.

— О, дівчинко моя, ти не віриш мені! — захитала головою Корнелія. — Мої шпіони є повсюди. Цим я завдячую Гідеону. Й на тренуванні з фехтування ти хіба не подумала, що шабля може бути такою… різучою? Це ж лише тренування. А рана на твоїй руці була випадком?

Мирослава нахмурилася. Вона дійсно в той момент навіть і не подумала, чому шабля спричинила їй травму. Утім, зараз не було часу виясняти це й запитувати Дем’яна, навіщо йому потрібна була її кров.

— Йди геть! — гнівно промовила Міра.

— Не піду! — розвела руками Корнелія й покрутила пальцями.

Відчувши, як рука Дем’яна стає холодною, Мирослава озирнулася. Він, закотивши очі, похилився й впав на підлогу.

— Ти що з ним зробила? — вигукнула Мирослава й, схилившись над Дем’яном, провела долонею по його холодному чолу. Опустивши руку на шию, ледве нащупала пульс.

— Якщо хочеш врятувати свого коханого, — фиркнула Корнелія, — ти вислухаєш мене!

Біля шиї Дем’яна з’явився клинок, і Мирослава відсахнулася.

— Крісла! — промовила Корнелія й, присівши, змахнула рукою та силою посадила Мирославу в крісло навпроти. Закинувши ногу на ногу, жінка додала: — Ну що ж, тепер готова вислухати?

На ногах та руках у Міри з’явилися кайданки, які, ніби зріючи, почали окутували її. Дівчина, скривившись, закричала від болю.