Читати книгу - "Казки Чаробору, Ольга Соболєва"

***

Баюн нарешті міг дозволити собі відпочити. День видався напрочуд сонячним, тому кіт заліз на самий дах хати і розвалився біля різьбленого півника. Не минуло й хвилини, як поряд почулася метушня - це домовик Якуб залишив увесь свій клопіт по господарству і приєднався до товариша.

- Ти дивися, хто зважився полестувати, - насмішкувато промовив Баюн.

- Це тільки ти у нас ледащо, а я собі перерву зробив, - пробурчав Якуб і розстебнув комір сорочки, вишитої білими нитками.

Взагалі лукав’їм не можна було носити нічого, що б мало на собі вишивку. Сама природа задумала так, щоб можна було відрізнити, хто людина, а хто чарівне створіння. Принаймні так повелося в давнину. Вишивка пекла лукав’їх неначе вогнем і не давала жити. Але могутнім домовикам дозволялося замінити особисті обережні амулети від навйого народу на декілька вишитих символів. Проте обов’язково білими нитками. А от усім іншим лукав’їм доводилося носити звичайні обереги, адже темні прислужники Чорнобога чи не кожного дня намагалися звести їх зі світу. Що поробиш? Таке життя у чарівних створінь Трисвіту.

- Ага-ага. Хазяйка з хати - домовик біжить відпочивати, - хмикнув кіт, але бачачи, що Якуб сердиться, Баюн миролюбно додав: - Та перестань, жартую я. Звісно, Ягинішні служити – не мед. Сам, як білка в колесі кручусь.

- Угу, - тільки й відповів співрозмовник, дивлячись на небо.

Так вони й сиділи, мовчки гріючись на сонечку, як раптом домовик знову заговорив:

- Сподіваюся, що дівчинка теж чарівницею виявиться.

- Яка дівчинка? - стрепенувся кіт, що вже кілька хвилин, як дрімав.

- Ну ця, - махнув рукою Якуб, - яку Хазяйка в помічниці взяла. Ярослава.

- Ааа, - кивнув Баюн, позіхаючи. - Не знаю. Чарівною силою від неї не віє. Хто-хто, а я на цьому знаюся. Тобі, власне, навіщо?

- Допомога була б. А то останній час від нас мало користі, – зітхнув домовик.

- Говори за себе! – образився кіт. - Я взагалі-то золотий медаліст Університету Вчених Котів!

- Так, ти ж не чарівник, - відмахнувся Якуб. - Те, що ти дрімоту насилаєш, не рахується.

- Ну, знаєш! – пирхнув співрозмовник. - Я, крім того, багато чого вмію! Просто мені більше сили треба витрачати, аніж чарівникам.

Домовик спантеличено дивився на товариша. Стільки років разом під одним дахом жили, а навіть найменшого фокусу від кота не бачив. Все робилося з допомогою чарівних амулетів від Хранительки.

Якуб вже хотів було змінити тему розмови, але Баюн розійшовся не на жарт.

- Ось я тобі зараз доведу!

Кіт спритно схопився на чотири лапи і почав крутитися за годинниковою стрілкою, примовляючи з кожним обертом: «Стань драконом! Стань драконом! Стань драконом!». Домовик встиг нарахувати десять обертів, як раптом повітря задимилося і по окрузі рознеслося гучне шипіння. Умить біля козирка з’явився невеликий дракон, покритий чорною лускою. Він гордо відстовбурчив перетинчасті вуха і сказав:

- А ш-шо тепер с-скашеш, га?

- Ай та Баюн! – домовик захоплено заплескав у долоні. – Ось диво-дивне! То ти з роду Змія Горинича, чи що?

- Ні, дурний, я кіт. А с-се ш-шари такі, - прошепелявив у відповідь Баюн. – Перевертниські.

Якуб хотів ще запитати, чи вміє його співрозмовник дихати полум'ям або ж їдким димом, але кото-дракон уже почав крутитися у зворотний бік і примовляти: «С-стань котом! С-стань котом! С-стань котом!». Десь на п'ятнадцятому оберті, Баюн зупинився, оглянув себе і закрутився з ще більшою силою. Домовик встиг збитися з рахунку, як його товариш спіткнувся і хитаючись упав на п'яту точку, покриту чорною лускою.

- Ти чого? – схвилювався Якуб.

- Я-я-я, - заїкався кото-дракон, - я застряг. У мене не полуш-шається!

- Як ти так? – почухав потилицю домовик. - Туди зміг, а назад ні?

- С-се ти винен! – хникав Баюн. – Якби не твоє підбурювання, я б с-сарас с-спав на с-сонечку!

- Ох, ти ж горе наше кото-драконо-цибулеве, - зітхнув Якуб. - Ходімо в хату Хранительку чекати, вона тебе точно розчарує.

- Думаєш? – голосно шморгнув носом Баюн.

- Аякже, - кивнув домовик. - А я тобі поки вершків наллю. Холодненьких.

- Ну гаразд, - погодився кото-дракон і вже веселіше почовгав до хати.

Через чотири години до двору Ягинішни під'їхав блакитний легковик – це дід Данило люб'язно підвіз їхню рятівницю додому. Зачадивши вихлопною трубою, автомобіль поїхав назад у Роздоріжжя, а господиня хати піднялася на ґанок.

- Ох, як втомилася, - поскаржилася вона сама собі, розтираючи спину, і увійшла до будинку.

У світлиці на неї чекав домовик і небачене досі диво – невеликий чорний дракон. Бабуся вже хотіла було чари завмирання накласти, як Якуб тут же кинувся тараторити: