Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

– Ти чого? Боїшся? – от хитрунка. Думає, зловила. 

– Та ні. Звідки ти оце взагалі взяла, – повністю заспокоївся, але даремно, бо переставши підтримувати себе на плаву, пішов на дно. Довелося швидко виправлятися ситуацію. – Погребли краще до берега, а то ще втомишся й доведеться тебе тягнути.

– Так-так, звісно, – без жодних суперечок погодила Айлін, підморгнувши.

І от ми вже сиділи на березі та грілися в останніх промінчиках сонця. Все було як тоді на скелі, за винятком того, що ми були вщент мокрі та не мали нічого окрім моїх футболки, телефона й в’єтнамок. Що з таким набором робити на безлюдному пляжі – гадки не мав, але було весело. Особливо, коли Айлін почала розповідати про дитинство і як вона вчилася плавати. Мене підбадьорював лиш її сміх, бо розумів, що я сьогодні поводився так, як дівчина у свої чотири. Не те, чим варто пишатися.

– Агов, вас підкинути? – почув трохи якийсь злий голос Кульбабки, після писку гальм його автомобіля. 

– О, супер. Дякуємо, – першою підхопилася Айлін і поспішила зайняти переднє сидіння. 

Я ж пішов слідом. Дико втомлений, але дуже радий Валєриній появі. Не уявляю, як би доплівся до готелю сам.