Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

на три загони — два вирядили навперейми десанту місячних потвор, а одному належало залишатися у місті. Два загони миттю рушили вгору, як і було наказано, а третій загін розділився на морську і наземну групи. Морська група, на чолі якої став Картер, завантажилася на борт пришвартованої галери і рушила назустріч галері прибульців, на якій тепер суттєво поменшало екіпажу, а вороже судно, запримітивши цей маневр, негайно відступило у відкрите море. Картер вирішив їх не переслідувати, бо розумів, що його воїнів можуть більше потребувати у місті.

На цю мить страхітливі орди місячних потвор і напівлюдей уже піднялися на вершину скелі і тепер моторошно вимальовувалися на тлі сірого присмеркового неба. Почали тоненько завивати пекельні флейти нападників, і загальний вигляд цієї мішаної безладної процесії за огидністю не поступався смороду жабоподібних місячних почвар. Тоді з’явилися два загони упирів, що рухалися їм навперейми, і доповнили цю панораму. З обох боків у повітря злетіли дротики, і до пекельного завивання флейт доєдналося скавуління упирів і нелюдські виски тих напівлюдей, зливаючись разом у навіжений, невимовний хаос демонічної какофонії. Раз у раз зі скель зривалися і падали тіла — як у відкрите море, так і в затоку; тих, кому не пощастило опинитись у водах затоки, негайно затягували під воду якісь підводні мешканці, котрі виказували свою присутність лише величезними бульбашками, які повсякчас підіймалися на поверхню.

Цілих півгодини десь у піднебессі лютувала битва, аж поки зайд на західному схилі не винищили всіх до одного. Проте на східній скелі, де бився сам командир місячних потвор, упирям доводилося сутужніше: вони поволі відступали униз схилами до центральної скелі. Пікман негайно відправив туди частину загону, який залишався у місті, що неабияк допомогло на самому початку битви. А коли бій на західному схилі закінчився, переможці кинулися на протилежний схил гори на підмогу своїм побратимам, яких доти вже затисли в кільце: цей кидок переламав хід битви і дозволив відкинути нападників назад до вузького хребта мису. До того часу напівлюдей уже перебили, але рештки жабоподібних почвар відчайдушно оборонялися, розмахуючи затисненими у своїх міцних і гидотних лапах величезними списами. Дротиків уже майже не залишилося, тож обидві сторони кинулися врукопаш — принаймні, наскільки це було можливо на вузькому прискалку, де й розминутися було непросто.

Битва розгоралася, ставала все запеклішою, все більше й більше вояків з обох сторін котилися у море. Ті, що падали у води затоки, одразу зникали, схоплені тими незримими істотами, які здіймали бульбашки, проте деякі, котрі потрапляли у відкрите море, спромагалися дістатись до прибережних скель, тож пришвартована там ворожа галера змогла врятувати кількох місячних потвор. Прибережні скелі були абсолютно неприступні, за винятком тих вузьких кам’янистих смуг, на яких допіру висадилися потвори, тож упирі, які вціліли після падіння, ніяк не могли повернутися у стрій. Декого вбили дротиками бійці з ворожої галери, декого місячні потвори з горішніх прискалків, проте деякі вціліли, і їх було вирішено врятувати. Коли стало очевидно, що наземним загонам уже ніщо не загрожує, Картер спрямував свою галеру в протоку і таким маневром відігнав ворожий корабель далеко в море, а тоді спинився підібрати упирів, які вибралися на скелі або досі ще плавали у морі. Кількох місячних потвор, які ще залишилися на скелях і рифах, одразу ж знищили.

Нарешті, коли галера місячних тварюк відійшла досить далеко, а всі вцілілі загони їхньої армії збилися докупи, Картер висадив чималий загін на східному мисі, в тилу ворога — після цього битва протривала вже геть недовго. Напосівшись на цих гидотних виплодків одразу з двох флангів, упирі миттю порубали їх на шматки або поскидали в море, і вже до вечора старшини вирішили, що острів знову вдалось очистити від них. Ворожа галера тим часом зникла, тож було вирішено покинути цю лиховісну щербату скелю, поки для нападу на переможців не прибули ще більші сили цих місячних почвар.

Отже, до ночі Пікман із Картером зібрали всіх упирів і провели перекличку, під час якої з’ясувалося, що в битві вони втратили близько чверті своїх воїнів. Поранених уклали в трюм галери, бо Пікман ніколи не схвалював поширеного серед упирів звичаю вбивати і з’їдати поранених, а неушкоджені та легкопоранені сіли на весла або взяли на себе інші обов’язки, які могли успішно виконувати. Під пеленою сяйливих нічних хмар галера відчалила, і Картер анітрохи не шкодував, що покидає цей острів мерзотних таємниць, хоча в його пам’яті раз у раз зринала занурена в темряву зала під куполом з її бездонним колодязем і відразливими бронзовими дверима. Коли настав день, із корабля вже можна було побачити поруйновані базальтові причали Саркоманда, де на них досі чекали нічвиди, повсідавшись чорними рогатими ґорґуліями на потрісканих колонах і розкришених сфінксах жаского міста, яке віджило свій вік і загинуло ще до появи на землі людей.

Упирі отаборилися серед руїн Саркоманда і вирядили вісника до нічвидів з проханням віднести їх униз. Пікман зі старшинами не могли надякуватись Картерові за допомогу, а сам Картер відчув, що його остаточний план нарешті визрів — він зможе отримати у цих своїх жахливих союзників допомогу не тільки для того, щоб вийти з цієї частини краю снів, але й дістатися кінцевої мети своєї подорожі та знайти-таки богів на вершині незвіданого Кадата, а може, й чарівливе присмеркове місто, яке так несподівано вирвали з його снів. Тож він заговорив про це зі старшинами упирів і розповів усе, що знав про холодну пустку, серед якої стоїть Кадат, про страхітливих шантаків і про гори, в яких витесано двоголових вартових. Сказав про те, як шантаки бояться нічвидів, як ці велетенські птахи з кінськими головами з криками тікають від нір, проритих у голих сірих горах, які відділяють Інґанок від страхітливого Ленґа. Розповів також те, що дізнався про нічвидів із фресок у тому монастирі без вікон, яким править верховний жрець, що його годі описати: про те, що їх бояться навіть Великі Древні, і про те, що їхній повелитель зовсім не повзучий хаос Ньярлатотеп, а старезний, незапам’ятний Ноденс, Володар Великої Безодні.

Картер виклав усе це товариству упирів, після чого висловив їм своє прохання, яке не вважав чимось особливим з огляду на послугу, яку він щойно зробив цим жилавим собакоподібним трупоїдам. Так, казав Картер, він бажає немало — щоб нічвиди безпечно пронесли його повітрям понад краєм шантаків і різьбленими горами, на саме верхів’я холодної пустки, звідки не видно зворотних слідів жодного смертного. Він хотів дістатися оніксового замку на вершині Кадата, що посеред холодної пустки, аби вблагати Великих Древніх пустити його до присмеркового міста, яке вони в нього забрали, і був певен, що нічвиди без жодних труднощів зможуть доправити його туди: високо понад усіма небезпеками рівнин і понад страхітливими вартовими з подвійними головами, які вічно сидять у сірому присмерку. Бо ж ніхто на всій землі не був загрозою для нічвидів, навіть самі Великі Древні їх боялися. Проте навіть якщо несподівано втрутяться Інші Боги, а їхня звичка стежити за діяннями нижчих земних богів добре відома, нічвидам однак нічого боятися: позасвітове пекло не страшне для безмовних і безликих літунів, бо ж їхній повелитель —