Читати книгу - "Остання із роду Віндор, Надія Філіпська"

Аріелла Віндор

Прокинулася я, як завжди в обіймах Ріхтера. Самопочуття покращилося, дракон як завжди відігрів мене за ніч, сам цього не розуміючи. Вибиратися з теплих обіймів не хотілося. Не хотілося більше відчувати льодяного холоду, який вигризає зсередини шматочок за шматочком. Але залишилося недовго. Якщо Ріхтер правий, то сьогодні я не тільки отримаю жаданий корінець, а й зможу зварити зілля. А завтра влити останні сили з накопичувача на відкриття переходу. Сподіваюся батьки встигнуть повернутися до того, як Ур зникне назавжди. Тому що я їх вже точно не дочекаюся, сил не вистачить.

«Ур?»

Тиша.

«Ур!» – подумки позвала голосніше.

Тиша.

«УРОС!!!»

«Арішка, ти чого кричиш?»

«Де ти ходиш?» – гнівно запитала. Просто розхвилювалася, що його сил вже не лишилося.

«Тут я, чого кричати!»

«А чого не відізвався одразу?» – здивовано запитала.

«Арія, я не втручаюся в твої любовні справи. А зараз ти у ліжку, та ще й не одна, а з драконом, от я і відсторонився!» – заявив Ур.

Я оторопіла. Це що там дух собі надумав?

«Ур, які любовні справи?»

«Арія, самі звичайні. Ти молода дівчина, яка має думати про це, а не про трипатонів і зілля!»

«Так я і думаю. Он вже двох наречених знайшла, щоб вийти заміж. Правда, вони вже втекли…» – зніяковіла я.

«Отож! Щоб вийти заміж! А кохання де?»

«Урос, не до кохання мені зараз, потрібно ситуацію виправляти!»

«Не до кохання їй», – пробурчав Ур і зник.

«Ур!» – позвала я духа, але мені ніхто не відповів.

Я тут за нього турбуюся, а він образився!

Подивилася на Ріхтера, який мирно спав. Він і справді натомився за ці дні, а я була так знесилена, що просто їх проспала. Цікаво виходить, коли дракон поруч, я не відчуваю ту холодну порожнечу, що утворилася всередині. Поруч з ним і сил стає більше, і холод відступає. А ще важко було зізнаватися собі в тому, що я звикла до дракона. Треба якнайшвидше закінчити справи і розпрощатися з Ріхтером. Так буде правильно. Та і немає в мене майбутнього. Є лише трохи часу, якого, я сподіваюся, вистачить на все те, що я запланувала. А далі…

Вислизнула з обіймів дракона і поспішила на кухню, готувати сніданок.

– Смачно пахне, – промовив Ріхтер заглядаючи через плече. – Приготую каву.

Я і не помітила, як у нас увійшли у звичку спільні сніданки та кава приготована драконом. Навіть наші суперечки вже не були такими затятими. Що ж, пора собі признатися, що я звикла до цього нестерпного, проникливого дракона. І від цього мені стало гірко. Гірко, що сьогодні все закінчиться. Але ж я цього і хотіла! Я отримаю златник, а дракон поїде до Академії. Все, як я і хотіла!

– То який у тебе план? – запитала після сніданку.

– О, добре, що нагадала. Арія, де в тебе сокира? – поцікавився Ріхтер.

– Сокира? – перепитала, вирішивши, що недочула.

– Так, – підтвердив мої сумніви дракон.

– Десь у коморі стоїть, – розгублено повідомила. – А тобі навіщо?

– Будемо дрова заготовляти, я ж обіцяв! – підморгнув дракон і почав нишпорити в коморі, в пошуках потрібного.

Я лише здивовано провела його поглядом.

– А ти збирайся, скоро підемо до трипатонів, – повідомив дракон, виглянувши з комори.

Ну що ж, якщо пояснювати мені Ріхтер нічого не хоче, то я вирушила в свою кімнату, збиратися на вилазку у світ трипатонів.

Переодяглася в похідний костюм, і перебрала склянки, що висіли на поясі. А ще захопила з собою полотняні мішечки та невеличку лопату. Коли з приготуваннями було завершено, підійшла до дверей, де мене вже чекав Ріхтер з сокирою на плечі. Оцінила це видовище.

– Поверни мені ключі, – я протягла руку в очікуванні.

Все ще була обурена на дракона, за те що обманом забрав ключі від моїх світів. Ріхтер без зайвих заперечень поклав мені у руки в’язку ключів. Відчинила двері, зняла захисні чари і знову була безцеремонно відсунута убік. Дракон, як завжди, пішов першим я за ним.

У цьому світі все виглядало незмінним, ніби тут час і зовсім зупинився. Ми лише трохи заглибилися у ліс, як Ріхтер мене спинив.

– Спочатку дрова, до трипатонів підемо згодом, – повідомив Ріхтер і направився в глиб лісу рубати ті самі дрова.

А я залишилася на доріжці, яку ми утоптали за всі наші вилазки. Я ж до останнього вважала, що про дрова Ріхтер пожартував, а тут виявляється що ні. Не розумію, навіщо нам дрова?

Наздогнала Ріхтера, який вже зрубав не одне дерево. І знову застигла на місці розглядаючи дракона, який для зручності позбувся своєї сорочки. Я спостерігала, як він легко рубає одне дерево за іншим.

– Довго мовчати будеш? – поцікавився Ріхтер, навіть не обертаючись до мене лицем.

І в цей момент я зрозуміла, що просто безсоромно розглядаю дракона! А глянувши на великий стос дров усвідомила, що стою тут вже занадто довго.