Читати книгу - "Легенда Чуфут-кале, Юлія Рудишина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Іти воду шукати.
— Ходімо вже… шукати твою воду… — пробурмотіла Еля і піднялася з його допомогою. Ростом він виявився трохи нижче за неї, але руки сильні, плечі широкі. Вона не без цікавості розглядала юнака – якщо вмити та нормально одягнути, то цілком симпатичний буде.
Коли Еля, спираючись на нього, вийшла з печери, то яскраве сонце вдарило в очі, на мить засліпивши. І вона ледь придушила зляканий крик… – коли екскурсія, з якою вона прийшла сюди, піднялася на плато, то фортеця була безлюдна і лежала в руїнах. Зараз же скрізь стояли люди у старому вицвілому одязі, у хустках і дивних каракулевих шапках, і цілі стіни будинків під помаранчевими дахами біліли на тлі зелених схилів.
Протяжно ревли осли та плакали діти. Пахло багаттями, їжею якусь.
І страхом.
Ці люди чогось бояться. У повітрі тривога, дзвенить на вітру, і здається, щось станеться. Щось погане.
Хоча може бути щось гірше від того, що з Елею трапилося?
Як вона стримала сльози, вона не знала.
Підійшла стара бабця, підсліпувато жмурячись, простягла їй мішечок. На дотик там були трави.
— Бери, — сказав хлопчик. – Трава гарна. Врятувати. Немає болю.
— Якого біса… Сон, чи що? Чи мене врятували, і я під наркозом валяюсь? У мене від наркозу глюки були, коли одного разу… — Еля замовкла та відпустила руку хлопця, зробила невпевнений крок на курній дорозі.
Тонкі кущі, криві дерева, цікаві чорні очі на широких смаглявих обличчях.
І всі погляди звернені на неї.
Так, плаття у неї явно занадто відкрите – тут жінки закутані з голови до п'ят – та до сукні ще й короткий каптан одягали, шаровари, а в неї спина і плечі відкриті. І цієї миті одна з караїмок підійшла до Елі і подала довгу темно-зелену сукню з глухим коміром і вузькими рукавами, наче заздалегідь її приготувала. Дівчина посміхнулася зніяковіло, взяла сукню, принюхалася до тканини – наче чиста. Тоді тільки натягла поверх своєї.
— Ходімо. Їжа. Сили потрібні. Потім – вода.
Хлопчик показав у бік одного із будинків. Стіни його були увиті виноградом, огорожа з цегляної кладки оперізувала півкільцем, а ворота — дерев'яні.
Поки йшли в той бік, Еля побачила ціленьку кенасу під яскравим дахом – караїмський храм, чи то синагогу. На екскурсії такі будиночки були поцятковані тріщинами, вицвіли, частково розвалилися. Зараз прямокутні будівлі з двосхилими дахами стоять собі, красиві та побілені, оточені терасою з кам'яними присадкуватими колонами, між якими перекинуті арки, а біля стін — лави. І по фризам і вікнами в'ється неповторне кам'яне мереживо.
У минуле, чи що, занесло? Як у тих дурних романах про потраплянок, які вона читала? Еля завжди обурювалася, як автори не враховують різницю культур, мови. І тут же пораділа, що дід у неї татарин – тому волосся чорне і очі темні, вилиці широкі, та й загалом вона знає про цю народність хоч щось. Хоча знання і були уривчасті, мізерні.
«Добре, що цей хлопчик знає мою мову…» — подумалося Еле, і вона майже ніжно подивилася на нього.
Той відповів збентеженою усмішкою і почервонів. Погляд відвів.
Напевно, тут не можна так на чоловіків дивитись, навіть якщо вони такі юні, подумала Еля і опустила погляд. Переступила поріг садиби, опинившись у білій кімнаті, побачила на столі коржики та сир, глечик з молоком.
— Їж. Сила потрібна. Потрібно тобі, треба йти. У землю. Воду брати, – знову допомагав собі жестами хлопчик, вказуючи Елі сісти на широку лавку.
— Чому я? — Еля з побоюванням подивилася на коржик. Але сказати, що не голодна, посоромилася. Мало, які тут традиції. Раптом вони перевіряють їжею – людина ти чи ні. Ще за шайтана приймуть, зі скелі скинуть. Глюки це новокаїнові чи сон – неважливо. Важливо, що вона цілком реально відчуває. І прохолоду глиняної чашки, і смак коржі – цілком, до речі, пристойний смак. Солі обмаль, але смачно. А ось сир солонуватий, навпаки, козячий, здається.
Десь здалеку донесли крики. Чоловічі. Гортанні.
І звуки бою.
— Війна. Каміння кидати. Вниз. — Юнак спробував пояснити, що відбувається, але погано виходило. — Багато ворога.
Еля невиразно згадала, що екскурсовод розповідав про те, як оборонялися у фортеці – кидаючи каміння на голови нападників. Або навіть – голови загиблих. Жах. Їсти зовсім розхотілося.
Встала. Потім прожувала трави, які дала стара, запила їх молоком. Звідки й сили додалися – мабуть, непроста трава. Головне, щоб не наркотик. Ще цього не вистачало.
У цей час їй принесли одяг – чоловічі кальсони та сорочку, каптан, а ще шкіряне взуття. Хлопець вийшов, жінка якась допомогла переодягнутися. Цікаво – чому не жіноча сукня?
Еля розуміла, що якщо її в жертву якусь готують, то втекти з плато не вийде — хіба печерами піти. Юнак якраз під землю і гукає. Окрім нього, Еля тут нікому більше не довіряла. Мабуть, через те, що він хоч трохи може зрозуміти її.
Хлопець чекав на порозі Елю, взяв її за руку, не відриваючи погляду від землі, і вони вирушили в бік далеких печер, куди екскурсоводи не пускали. Минули криницю – пересохлу, як встигла помітити Еля. Тут же подумалося – якщо фортецю взяли у кільце та перекрили воду, то біда. Їди ще запас буде, траву он і коріння їсти можна, а без води довго не протягнеш. Мабуть, у цьому справа. Караїми впевнені, що вона може дати їм воду?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда Чуфут-кале, Юлія Рудишина», після закриття браузера.