Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Проте цей сліпучий і оглушливий хаос приховував у собі чимало сумних історій. Переважну більшість цього збудженого натовпу становили люди, які вийшли з дому заради такого собі самокатування. Блукаючи у розпачі серед безжальних вітрин із товарами, чоловіки та жінки зупинялися то там, то тут, аби потішити себе гіпотетичним вибором, нагодувати голодні очі виглядом уявної покупки й негайно розплатитися за цю швидкоплинну радість усіма муками усвідомлення свого порожнього гаманця.

У багатьох торговців теж можна було помітити сумні ознаки тієї скрути, що тоді гнітила цей район. Одні виконували свою норму волання та жестикуляції із відчаєм перед невідворотним крахом, інші благали щось купити із приниженим виглядом жебраків, що випрошують милостиню, а треті ховали цю гарячкову настирливість під машкарою мучеництва або ніяковості та незвички — так, немовби розносна торгівля була нижче їхньої гідності й поміняти на неї свої звичні заняття їх примусив лише голод і безнадійність пошуків роботи за фахом.

Одним із цих рознощиків був кремезний хлопчина років двадцяти п’яти-двадцяти шести із чесними, розумними блакитними очима. Можливо, той пасхальний посуд, вартість якого виголошував хлопець, саме завдяки щирості й принадності його обличчя приваблював «платоспроможних» жінок більше, ніж товар його конкурентів. І все ж таки цей відносний успіх поки що не міг примирити хлопця із новою для нього професією. Він весь час вдивлявся в перехожих і, помітивши когось знайомого, намагався сховатися, схилившись над своїм візком із посудом, аби його не впізнали.

«Купуйте гарний посуд для свят! Дешевий і міцний! Купуйте посуд для Песаху!». Коли торгівля йшла жваво, хлопчина виголошував це трохи сором’язливо, а коли інтервал між покупцями надто затягувався, його декламація набувала якогось жалобного відтінку, нагадуючи співання псалмів на похороні в ортодоксальних євреїв.

Він був майстром на фабриці бейсболок і в «гарячий сезон» заробляв від десяти до п’ятнадцяти доларів на тиждень. Але вже більше двох років він працював не повний робочий тиждень, а останні три місяці йому не вдавалося отримати навіть одноденної роботи. Голді, його кохана, працювала на виробництві бриджів, і їй теж ледь вистачало грошей на скромне харчування та квартирну плату. Після довгих вагань Натан зрештою був змушений погодитися на розносну торгівлю, а довгоочікуваний день їхнього весілля відкладався з місяця на місяць.

Вони заручилися майже два роки тому. Шлюбну церемонію спочатку планувалося провести приблизно за три місяці після того. Їхні спільні заощадження тоді складали сто двадцять доларів — цілком достатню суму, на думку Натана, для скромного, тихого весілля та придбання найнеобхіднішого у домашньому господарстві. Проте Голді рішуче й навіть із обуренням йому заперечила. «Одружуєшся не кожного дня, — заявила вона, — і якщо я вже нарешті дожила до того, щоб стати під хупу[8] зі своїм нареченим, то не збираюся робити це, як жебрачка. Має бути пристойне весілля або взагалі жодного. Чуєш, Натане?».

Треба зауважити, що слова «пристойне весілля» були для Голді не просто словами. Як і їхня антитеза, «весілля абияк», вони виконували в її лексиконі функцію чогось на кшталт усталеного наукового терміна, який мав такий самий чітко визначений зміст, як і «відцентрова сила» або «геометрична прогресія». Отож «весілля абияк» означало будь-що без білої атласної сукні та туфель у тон, без двох карет, які мали доправити наречену та нареченого на церемонію, без ще однієї карети, яка мала відвезти їх до їхніх шлюбних апартаментів, без кантора й щонайменше п’ятьох музикантів, без просторої бальної зали, заповненої танцюючими, й без бенкету на сто п’ятдесят осіб. Щодо обстановки помешкання, то вона відмовлялася розглядати будь-який варіант без великого трюмо та брюссельського килима.

Натан стверджував, що те, на чому наполягала Голді, обійдеться в суму, набагато більшу за їхній спільний капітал. На це вона відповідала, що він завжди був схильний робити з неї всесвітнє посміховисько й що вона радше зійде передчасно в могилу, ніж вийде заміж абияк. Тут вона починала ридати, й незалежно від того, що було причиною цих сліз — передчасна могила чи «весілля абияк», — вони, безперечно, підсилювали переконливість її аргументації, бо Натан одразу поспішав засвідчити свою поразку поцілунком, а якщо його з відразою відштовхували, урочисто заявляв про свою рішучу готовність заробити гроші, потрібні для забезпечення того стандарту, який вона так безкомпромісно обстоювала.

Настали важкі часи. Натан і Голді всіляко себе урізали й заощаджували на всьому, але всі ці героїчні зусилля були марні — їхній капітал залишався мізерним, його сума складала менше ста доларів. Весілля відкладалося знову й знову. Врешті-решт на голову замордованого турботами Натана впало лихо цілковитого безробіття. Їхні заощадження стрімко танули. Вони із жахом спостерігали, як поступово перетворюються на ніщо підвалини їхнього щастя. Їм обом набридло харчуватися в їдальнях. Обидва мріяли про втіхи та вигоди подружнього життя.

Їхні нетерплячість і занепокоєння зростали із кожним днем, і Голді робила поступку за поступкою. Першою було принесено в жертву весільну вечерю; потім із програми були викреслені трюмо та кантор, а зрештою туди ж пішли орендована зала та брюссельський килим.

Після того, як Натан зважився на розносну торгівлю (це сталося за кілька днів до того, як ми вперше побачили його із порцеляновим посудом на Гранд-стріт), справи пішли нібито трохи бадьоріше, і настрій нашої зарученої пари покращився. Їхній капітал, який скоротився до сорока доларів, знову став зростати, й Голді запропонувала дочекатися моменту, коли він сягне суми, потрібної для «весілля абияк» і облаштування квартири.

Було близько десятої години вечора. Натан тягнув своє «Купуйте гарний посуд на свята!» із байдужим виглядом — його думки були зайняті питанням, чи не зробити розносну торгівлю своєю постійною роботою. Раптом ці роздуми перервало веселе сопрано, яке передражнювало його: «Купуйте гарний п-о-о-суд… Дивись не засни від цього бурмотіння! Ну й багато ж ти заробиш!».

З посмішкою щирого здивування Натан повернувся до компактної фігурки, крихітної аж до кумедності, але привабливої завдяки якійсь особливій грації мініатюрних форм — просто взірця справжньої жіночності. Її личко було так само дотепно-милим, як і її фігура: щічки-яблучка, тверді, як мармур, між ними — якийсь недоладний ніс, схожий на результат квапливої доробки; пара великих, круглих чорних очей і пухлий ротик, із якого все це вилітало