Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Голді! Ти чому тут? — Натан дивився на неї ніжним поглядом, який одразу ж змінився на невдоволений вираз обличчя. — Ти ж знаєш, що я терпіти не можу, коли ти бачиш мене за торгівлею».

«Ти що — сердишся? Та годі! Що тут ганебного? Ніби ти єдиний рознощик в Америці! А було б добре — ти заробляв би тоді купу грошей! Але краще послухай, чого я сюди прийшла. Натане, серденько, золотце моє, здогадайся, до чого я додумалася! — все це вона проторохтіла одним духом. — Отож послухай, і якщо скажеш, що в Голді голова не як у міністра, то… Ну, тоді ти просто свиня й більше нічого».

І, не давши Натанові змоги вставити хоч слово, вона заторохтіла далі, ледь переводячи подих і цмокаючи губами в екстазі: «Хіба не безглуздо з їхнього боку, — говорила Голді, — сушити собі голову над весіллям, коли є такий простий спосіб отримати і пристойне весілля, і гарні меблі — брюссельський килим, трюмо та все решту — за ті гроші, що вони зараз мають?».

«Ну, давай вже, розповідай», — сказав Натан похмуро. Але його прихована цікавість лише розпалила в неї бажання помучати його, й вона заявила, що не розкриє свого чудового плану, поки вони не дійдуть до її квартири.

«Ти, зрештою, сьогодні вже досить накричався, — сказала Голді з несподіваною співчутливістю. — Думаєш, мені не крає серце, що ти стоїш тут на холоді й надсаджуєшся до хрипоти?».

За півгодини, коли вони усамітнилися у вітальні місіс Вольпянської, яка слугувала водночас спальнею Голді, вона заходилася звільняти його кишені від усіх результатів денної роботи й рахувати гроші. Вона робила це із зосередженим, суворим виразом обличчя, а Натан підкорявся цій операції із ніжною й веселою готовністю. Сума виявилася задовільною, й Голді перейшла до викладення свого плану.

«Розумієш, — почала вона майже пошепки, з виглядом замордованої клопотами, обтяженої життєвим досвідом старої матрони, — за тиждень-два ми матимемо майже сімдесят п’ять доларів, чи не так? Ну й що таке сімдесят п’ять доларів? Та нічого! Зможемо купити лише найпростіші меблі, а про весілля годі й казати. А якщо не буде весілля, ми не отримаємо подарунків, так?».

Натан глибокодумно кивнув.

«Так чому б нам не схитрувати й не зробити ось як? Давай витратимо всі гроші на пишне, пристойне весілля, розішлемо купу запрошень, і тоді… Ну, хіба дядько Лейзер не пришле нам килим або гарнітур для вітальні? А тітка Бейле, кузен Шапіро, Марлі, Меєрке, Бенні, Соре-Гітке — хіба кожен із них не подарує щось, як це прийнято у пристойних людей? Хай нам Бог дасть стільки щастя, скільки всі вони нам подарунків надішлють, — це поза сумнівом! А що? Хіба Бейлке не отримала від дядька гарного килима, коли одружувалася? А я ж ближча родичка, ніж вона!».

Голді зробила паузу, шукаючи на обличчі нареченого ознаки схвалення, і, ніжно пригладивши його темну чуприну, стала перелічувати друзів, яких треба запросити, й подарунки, яких можна від них очікувати.

«Отож бачиш, — продовжувала вона, — у нас буде і пристойне весілля, за яке нам і через багато років не буде соромно, і чудові речі, на які нам довелося б витратити, мабуть, двісті доларів. Що скажеш?».

«А що я маю сказати?» — невпевнено відповів Натан. План виглядав досить практичним, але таке вкладення грошей здалося йому дещо ризикованим. Він став благати про обережність, про відстрочку, але оскільки жодних істотних аргументів навести не міг, а Голді стояла на своєму із непохитною впевненістю, її перемога була легкою.

«Все в нас вийде, не сумнівайся, — умовляла вона його. — Просто залиш цю справу мені й не хвилюйся, Натане, — додала вона. — Ми з тобою сироти, а ти знаєш, що Всевишній не кине напризволяще наречених, про яких нема кому подбати. Якби мій батько був живий, усе було б інакше», — завершила Голді з безутішним жестом.

Настала патетична пауза. В очах Голді блищали сльози. «Хай твій батько покоїться у світлому раю, — сказав Натан співчутливо. — Але плакати навіщо? Хіба його повернеш? Я тобі буду за батька».

«Якщо на то буде воля Божа, — погодилася Голді. — Якби хоча б мама — дай їй Бог здоров’я ще на сто двадцять років! — якби хоча б вона була тут, на нашому весіллі! Бідна матуся! Як їй краятиме серце думка, що не судилося їй Всевишнім повести мене під хупу…».

Ще одна сумна пауза, але її за мить перервала Голді, яка вигукнула з несподіваною життєрадісністю: «До речі, Натане, здогадайся, що я зробила! Боюся, ти назвеш мене хвастухою й сміятимешся з мене, але хай, — із грайливою гримасою вона витягла з кишені смужку килима. — Я пішла до меблевого магазину, й вони мені дали зразок — втричі більший за цей. Я написала в листі матусі, що ось такий килим лежатиме в мене на підлозі, коли я одружуся. Додала зразок до листа й відіслала все це до Росії».

Натан заплескав у долоні й розреготався. «Звідки ж ти знаєш, що саме такий килим отримаєш у подарунок на весілля?» — спитав він із веселим здивуванням.

«Звідки знаю? Та хіба не все одно, який буде килим! Я просто бачу, як мама ходить по сусідах і показує “дорогоцінну скатертину”, яку її донька топтатиме ногами. Це ж така радість для неї!».

Було розіслано більше сотні запрошень, надрукованих такими розкішними чорними й золотими літерами, які ще ніколи не виходили з-під ручного пресу на Есекс-стріт. У запрошеннях вказувалася дата на початку квітня. Голді і Натан внесли наперед місячну плату за трикімнатне помешкання на другому поверсі багатоквартирного будинку на Черрі-стріт. Голді вважила плату незвичайно низькою, а апартаменти — найкращими в Істсайді.

«О, в мене така чудова квартира!» — вигукувала вона, сяючи від усвідомлення цього займенника. Або: «Ви маєте побачити мою квартиру! Скільки ви платите за свою?». Або ж: «Мені спало на думку зробити вітальню в задній кімнаті. Вона така само світла, як передня, а тут я хочу зробити кухню. Як ви гадаєте?». Вона годинами говорила лише про квартиру, квартплату та меблі; кожна одружена пара, що нещодавно переїхала