Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Вітчим поговорив з матір'ю за зачиненими дверима. Я дотепер не знаю, які аргументи він надав, але після тієї розмови мати змінила своє рішення.

— Як би не було, Яно, але ти народиш дитину. Ми з Матвієм допоможемо тобі її виростити та виховати. Але за однієї умови — ти нізащо не кидаєш навчання, і щоб жодної четвірки в заліковій книжці не було.

Я кожного дня дякую Матвію Олександровичу за те, що він тоді не дав мені зробити величезної помилки та сьогодні ми маємо змогу усі разом святкувати семиріччя мого сина.

Господи! Сьогодні Тімові цілих сім років. Час, куди ж ти так летиш?

Вітчиму зараз п'ятдесят шість років. Рідних дітей в нього не має, проте є найрідніший в світі онук, а в мого сина, на щастя, є найкращий в світі дід. Гадки не маю, щоб мені довелося робити, якби в Тимура не було гідного чоловічого прикладу перед очима. Адже всім хлопцям потрібен той самий «батько», з яким можна поговорити про те, чого мама не зможу зрозуміти лише через те, що вона дівчинка.

Наполегливий стукіт у вікно змушує мене скрикнути від переляку. Я так загрузла у спогадах, що навіть те помітила як заклякла з сумкою в руках на цілих п’ять хвилин.

Тисну на електропідіймач, щоб опустити скло. Судячи з відкритих дверей, мій спокій знову порушив нетерплячий водій того самого позашляховика.

— Ти що, мала, права купила, а нормально їздити не навчилась? Треба дорогою поступатися, якщо тебе просять, — свої претензії чоловік висловлює, заглядаючи до мене у вікно.

Застигаю, щойно бачу його обличчя. Цього не може бути! Я не вірю! Чоловік просто дуже схожий на нього. Ні, ні, і ще раз ні. Це не Тітов, це не він. Господи!

Хитаю головою, аби змусити привид з минулого щезнути з очей.

— Олегу, ну чого ти там застряг? Пішли скоріш. На нас вже зачекалися там.

Проводжаю поглядом двох чоловіків, що йдуть до спортивної арени, а сама ніяк не можу зрушити з місця.

Таких збігів просто не існує.

Це той самий Тітов.

Теперішній Олег зовсім не схожий на того студента, обличчя якого я зберігала у своїй пам'яті останніх вісім років. Це вже не той бешкетний хлопчина у футбольній формі, бутсах та з м'ячем у руках.

Нині він дорослий чоловік у діловому костюмі  та строгих чорних туфлях. Тримає у руках документи та телефон, як справжній бізнесмен. Здається, навіть його плечі стали ширші. У куточках очей Олега вже є помітні зморшки, проте  він, як виявляється, із тих чоловіків, кого вік лише прикрашає.

Єдина відмінність Тітова, що лишилась незмінною за ці вісім років, — це його небесно-блакитні очі, поглянувши в які хоч раз, пропадаєш назавжди. Саме так я в нього свого часу закохалася, бо спіймала його погляд серед натовпу і втратила розум, сон та спокій.

Треба не піддаватися його природній чарівності. Заради себе ж. Вдруге ступати на ті ж граблі вже не можна.

Я не ховала спогади про Олега в далекий куточок пам’яті, бо, як не крути, а він назавжди лишиться частиною мого минулого, він буде у моєму сьогоденні та неодмінно стане частиною мого майбутнього. Бо мій син — його маленька копія.

Якщо Олег з'явився у місті, то є шанс, що він тут надовго. Я маю дізнатися про нього усе. Я маю зрозуміти, що він за людина. Чи є сенс тепер повідомляти йому правду про сина? Або ж краще лишити все як є та зберегти свою таємницю? Чи не зроблю я болюче, якщо розповім те, що так довго тримала в собі?

Насамперед Тімові. Він як ніхто заслуговує знати правду про те, хто його рідний тато. Та й Олег, якщо вже казати чесно, теж заслуговує знати, що в нього є син.

Я повинна про це добряче подумати. Згодом. Бо зараз я хапаюся за сумку та якнайшвидше біжу до будівлі спортивного комплексу за сином.

— Пробач, пробач, пробач, Тимчику. Я ніяк не могла знайти місце для паркування, — теревеню я Тімові, ховаючи погляд.

Він завжди знає, коли я брешу.

— Я від тебе іншого і не чекав, — знизує плечима мій вже такий дорослий син.

І я з ним цілком згодна. Пунктуальність — не моя сильна сторона, що вже поробиш.

— Як пройшло тренування? — я допомагаю синові скласти речі до рюкзака.

— Пошти нормально. Якби ще Саня не гальмував, ми б ще два голи встигли забити. Він останньої миті вирішив, що самому бити по воротах буде краще, ніж не передавати пас. Через нього ми сьогодні програли.

Ми з Тімом йдемо коридором до виходу. Попереду знову я бачу Тітова. Він розмовляє з якимись людьми та прискіпливо оглядає будівлю спортивної арени.

« — Якщо він зараз на нас подивиться, то точно все дізнається раніше»

« — Не верзи дурниць. Як він дізнається? Він тебе навіть не впізнав, що вже казати про Тіма. Чому він має глянути на хлопчика та одразу зазначити, що то його син? Тут купа дітей бігає. Не включай параною та спокійно дихай.»

Саме такий діалог я подумки веду із собою.

Крокуючи неподалік Олега, я дивлюся виключно собі на ноги. Притискаю Тіма ближче та намагаюся не привертати до нас зайвої уваги, але гучні зауваження сина, що лунають на весь коридор, докорінно руйнують увесь мій план.