Читати книгу - "Краса вимагає жертв, Калашнікова Лідія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вночі я погано спала.
Скоро це ліжко перестане бути моїм. Більше не буде м’якої, теплої ковдри, що належала тільки мені. Ми продали запашну білизну, привезену батьком з-за кордону, але я звикла й до тієї, яка ще лишалась у нас. Тепер вона видавалась ще ріднішою. Скоро я переселюся в інше ліжко, чуже, напевне, таке ж смердюче тютюном і незугарне, як Генрі Блумберг.
Вранці він мав прийти. Я це знала, бо ще вдень, коли ми повернулись із весільного салону, мати показала записку від нього. Я відмітила, яким кривим та невпевненим був його почерк, так, ніби він щойно вивчився писати.
І як тільки в нього вийшло досягти таких успіхів і заробити гори грошей за короткий час?
Наречений просив дозволу бачити мене завтра, і мати й не подумала спитати, чи хочу цього я. Хоча Генрі у своїй записці звертався саме до мене. Мама просто відправила відповідь. Напевне, максимально люб’язну. Від думки про це мені зводило щелепи.
Я дуже рідко хворіла, але тієї ночі хотілося злягти й не мати змоги підвестися на ранок. Я навіть молилася, благаючи про це Господа. Але чи то він виявився глухим до моїх слізних прохань, чи то такою була моя доля, та на ранок не відчувалося ні головного болю, ані слабкості, ані болю у животі. Нічого з того, що могло б завадити вийти до нареченого.
Мене вчили коритись, і я знала, що мушу це робити, хоч усе всередині й виступало проти такої самопожертви.
Та моя думка не враховувалась. Коли мати увійшла й заявила, що я маю бути внизу, бо містер Блумберг уже там, мене мало не знудило. Та я пам’ятала, яким болючим був ляпас, тому не сказала жодного слова.
Я мусила спускатись, шляхетно присідати, натягувати фальшиву посмішку й робити вигляд, ніби рада бачити того, хто викликав огиду. Вже тоді все всередині мене прагнуло свободи, хоча я ще не знала точного значення цього слова.
Генрі стояв у вітальні і тримав у руках капелюха. Він мнув його своїми великими, зашкарублими долонями й тупцявся на місці, наче маленький хлопчик, який вперше опинився серед дорослих.
Я глянула на нього й відразу уявила, як великі руки торкаються мого тіла, а зморщене обличчя зі спантеличеним виразом дивиться на мене, як на свою власність.
Огидно. Ще гидкіше, ніж було.
Голова Генрі ледве сягала мого підборіддя, але у плечах він був мало не втричі ширший. Коли наші погляди зустрілись, його обличчя миттєво вкрилося червоними плямами. Напевне, у той момент я виглядала надто холодною. І ще, трохи наляканою, та в будь-якому разі, непривітною.
Генрі перевів погляд на мою матір, ніби шукаючи у неї підтримки.
Мамине роздратоване обличчя вже встигло набути єлейного виразу.
-Ми такі раді бачити вас, містере Блумберг! Ви так чудово сьогодні виглядаєте!
Генрі аж засопів з натуги.
Невже мама не бачила, який він нескладний та незугарний? Невже не чула від нього запаху табаку й ще чогось, схожого на віскі?
Певна, вона бачила й чула, та все те відступало у порівнянні із його грошима.
-Я теж, місіс Піллз – брякнув він – Але…Я прийшов повідомити, що мушу поїхати… на місяць…по роботі. У мене важливі справи у Джерсі, та… відразу після мого повернення ми відсвяткуємо весілля. Ви… згодні?
Це вже до мене.
Генрі дивився прямо на мене своїми червоними, трохи запаленими очима. Я вперше бачила його важкий погляд так близько, і в ньому було щось таке, від чого до мого горла підступила нудота.
«Хай би ти зараз провалився крізь землю!»
-Як завгодно, містере Блумберг, Сузан чекатиме на вас – сказала мати. Той самий єлейний вираз.
Моя нудота посилилась.
-Прощавайте, міс Піллз.
Я й не помітила, як Генрі підійшов до мене ще ближче. А потім узяв за руку. Його мокра долоня мало не обпалила. Я відчула запах поту, змішаний із тютюном та алкоголем.
-Бувайте здорові, містере Блумберг.
Це все, що я могла сказати. Додавати фальшиві й неправдиві слова щодо мого чекання – це вже занадто.
Як тільки двері за Генрі зачинилися, мати напустилася на мене:
-Як ви могли бути такою непривітною! Чи вам не відомо, що у Джерсі, звідки родом його батьки, на нього полює багато охочих до чужих грошей дівчат?
Ну так, звісно. Гроші Генрі усім застилали очі. Може, і йому самому, коли він надумав сватати мене.
-Ще не вистачало, аби якась хвойда звабила його! – лаялась мати.
-То й нехай – пробурмотіла я.
Тоді мама знову вдарила мене. І знову це було боляче, та мені довелось стримати сльози, вони нічого б не змінили.
-Ви невдячна й невихована – сказала вона – Колись ви дякуватимете, що я так вигідно влаштувала ваш шлюб. А зараз ідіть до своєї кімнати й не виходьте, доки я не повернусь від лихваря.
Мене вчили коритись, і я не знала, як може бути інакше. Тому забралась геть, сподіваючись, що лихвар відмовить мамі у кредиті. Достатньо вже батько свого часу набрав грошей.
Шкода, що того дня я й не підозрювала, настільки катастрофічним було наше становище…
Я сподівалась, що лихвар відмовить, Генрі дізнається про моє зубожіння та пошукає собі іншу наречену.
Годину згодом до мене прийшла подруга, Саллі. Тоді я ще не знала значення справжньої дружби, тому і вважала її, доньку місцевого судді, своєю найкращою подругою. Вона мала привабливе, хоч і трохи занадто бліде личко і завжди у всьому зацікавлені, готові побачити будь-що провокаційне очі.
На два роки старша за мене, Саллі досі ще не вийшла заміж. Все через її нареченого, чи того, кого вона вважала таким. Арнольд Белл, старший син директора місцевого заводу, двадцятитрирічний холостяк, був об’єктом уваги багатьох дівчат на видання. Останнім часом він надавав перевагу Саллі. Вірніше, він просто двічі за один вечір потанцював із нею та сказав декілька люб’язних слів, але моя подруга вирішила, ніби це має дуже велике значення та вже є доказом його палкого кохання.
Після того вечора Арнольд кілька разів надсилав Саллі квіти та робив компліменти, коли вони зустрічались. Їхні батьки були добре знайомі, і дівчина вважала, що давно вже про все домовились. Лишалося тільки чекати офіційної пропозиції від містера Белла, з якою той чомусь не поспішав.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Краса вимагає жертв, Калашнікова Лідія», після закриття браузера.