Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

— Із вас один арґанс, — озвався офіціант і поставив переді мною наповнений по вінця глиняний кухоль. Я передав йому монету.

— Візьміть, добродію, а решту лишіть собі.

— Ви, інопланетяни, такі щедрі, — не дуже розбірливо відповів той, пробуючи монету на зуб. — Не скнарі, не дурні, не злі, як тутешні. Хотіти дівка? Хлопець? Покурити кеварґен[2]?

— Може, згодом. Я дам вам знати. Зараз — пиво, а згодом — п’янкі насолоди місцевого життя.

Він, бурмочучи, забрався геть, а я зробив великий ковток пива. І негайно про це пожалкував. Ковтнув — і ще раз пожалкував, бо отруйний напій забулькав і закипів у моєму шлунково-кишковому тракті. Тоді я відштовхнув кухоль і гикнув. Досить уже цих дурощів. Я втік, чудово, крок перший. А що далі?

Наразі мені не спадало на гадку нічого. Я трохи надпив пиво, що залишалося таким самим огидним на смак, але навіть ця героїчна процедура не надихнула. Коли до мене підкрався офіціант і хрипко зашепотів, прикрившись долонею, я аж зрадів його появі.

— Нова поставка кеварґен просто з поля. Кайф на багато дні. Хотіти? Ні? А може, дівка з батогами? Змії? Шкіряні ремені та гаряча грязюка...

Я перервав його, бо засумнівався, що мені подобається такий поворот розмови.

— Я ситий, кажу вам, що ситий. Хочу тільки одного: пояснення, як повернутися до муніципальної будівлі.

— Не знати довгі слова.

— Хочу знайти будівлю — велику, високу, де вдосталь інопланетян.

— А-а-а, ти про «ліс»[3]. Я тебе туди відвести за один арґанс.

— За один арґанс розповідай мені, як пройти. Не хочу відривати тебе від роботи.

А ще я не хотів, щоб мою увагу відвернула якась із його численних пропозицій. Зрештою він був змушений погодитись. Я запам’ятав пояснення, випив іще трохи пива, негайно пожалкувавши про це, а тоді непомітно вшився, поки офіціант зник у підсобці.

Дорогою в мене почав формуватися план. Треба вигадати спосіб дістатися до Бібс, дівчини з екіпажу вантажного судна. Гарс, капітан її корабля, втік — цього я був певен. Але вона могла знати про нього більше.

Тільки дівчина пов’язувала мене із цим лиходієм. Одначе як мені потрапити до в’язниці? Я знав ім’я, яким вона назвалася під час арешту: Маріанні Джуффріда. Чи міг я вдати із себе її стурбованого родича, такого собі Гасенпеффера Джуфінду? Місцеві посвідчення особи, певно, легко підробити (якщо такі взагалі існують). Та чи не ідентифікує мене комп’ютер як колишнього в’язня, коли я ввійду до будівлі? Чи мене стерли з його пам’яті, коли я поїхав? Може, й стерли, та чи не поверне мене до пам’яті Жирдяй, повідомивши про мою втечу?

Такі думки крутились у моїй голові, коли я знову звернув за ріг і побачив перед собою велетенську споруду. Вона здіймалася понад низенькими міськими будівлями, наче височезна круча, і здавалася такою самою неприступною. Я пройшовся повз неї, поглянув на сходи, з яких зовсім нещодавно спустився, та простежив, як відчинилися, впускаючи відвідувача, двері. А тоді зачинилися, неначе банківське сховище. У моїй голові й досі було порожньо. Я стояв, притулившись спиною до цегляної стіни через дорогу від будівлі. Може, це було не надто розважливо з огляду на те, що на мені й досі був в’язничний одяг. Але місцеві костюми відзначалися таким розмаїттям, що моя форма геть не привертала уваги. Я тулився до стіни й чекав на появу натхнення.

Воно не з’явилося. Зате з’явилася чиста, неждана удача, унікальна нагода. Іще раз відчинилися двері, і з них вийшло троє. Двоє посіпак закону (на очевидність цього вказував розмір їхніх чобіт) обабіч тендітної жіночої фігурки. Один товстий зап’ясток було прикуто кайданками до крихітного зап’ястка ув’язненої. Тобто Бібс.

Дівчина виникла переді мною так несподівано, що я аж прикипів до місця. Поки я продовжував тулитися до стіни, вони спустилися на вулицю, де один із охоронців, змахнувши рукою, свиснув. На посвист ураз примчали два кінні повози — так хутко, що один із них мало не підрізав іншого. Коні стали дибки, почулися гучні прокльони та голосне іржання. Справу швидко зам’яли, і переможений клусом подався геть. Високий корпус неповороткого кінного повозу заступив мені огляд, але я знав, що відбувається, так добре, ніби той був прозорий. Дверцята відчиняються, ув’язнену заводять досередини, дверцята зачиняються...

Ляснув батіг візника, транспорт рушив, і я рвонув через дорогу. Набрав швидкість, побігши за ним, підскочив, застрибнув на сходинку й розчахнув дверцята.

— Геть, — промовив найближчий охоронець, повернувшись до мене. — Цей екіпаж зайнято...

Перезирнувшись, ми впізнали один одного: то був нічний сторож із в’язниці. Із сердитим вигуком він потягнувся до мене. Та я виявився моторнішим і, заскочивши досередини, приземлився на нього. Сторож був великий і дужий, однак я був швидкий. Мигцем глянувши на вражене обличчя Бібс, я зосередив увагу на тому, щоб уникнути хватки суперника, швидко вдаривши його ребром долоні.

Щойно він зм’як, я перекотився до другого охоронця й узрів, що геть йому не цікавий. Бібс душила його на смерть, ухопивши вільною рукою за шию. Охоронець безладно махав другою рукою, та нічого не міг удіяти: руку було пристебнуто кайданками до зап’ястка Бібс.

— Просто зачекай... доки цей... теж не вмре, — видихнула Бібс.

Я не став пояснювати, що охоронець, із яким я розправився, був просто непритомний, а нагнувся та міцно взяв її за лікоть, натиснувши вказівним пальцем на великий нерв на ньому. Її рука заніміла й відпала, а лице почервоніло від люті. Та доки вона змогла щось сказати, я заткнув рота охоронцеві, що задихався, та відімкнув кайданки. Бібс потерла свій зап’ясток і всміхнулася.

— Не знаю, звідки ти й чому тебе сюди занесло, пацанчику, та я вдячна за допомогу. — Вона схилила голову набік і зміряла мене пильним поглядом. — Я ж тебе знаю, так? Так, звісно, ти — опівнічний пасажир, такий собі Джиммі.

— Саме так, Бібс. Джим ді Ґріз до твоїх послуг.

Забираючи у двох непритомних охоронців усі їхні речі, дівчина засміялася, голосно й радісно, проте коли я з’єднав їх кайданками, насупилася.

— Їх краще вбити, — промовила вона.

— Краще цього не робити. Наразі ми не такі важливі, щоб зчиняти через нас великий галас. Але якщо ми вб’ємо двох із їхніх