Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

— Ми захистимо тебе від марґа, — пообіцяв Жирдяй, і вони зареготали від тупого задоволення.

Може, місцевою говіркою істоту й називали марґом, але для мене це все одно був кінь. Я бачив таких на плівках зі стародавньої історії в школі. Цих істот використовували в землеробстві, коли Біт О’Хевен тільки заселили, та невдовзі вони стали жертвами смертоносної місцевої флори й фауни. Вижити зуміли тільки незнищенні свинобрази. Я придивився до коня, до його зубів, що явно належали травоїдному, і збагнув, що той не становить загрози. Проте він був великий. Підійшло ще двоє таких істот, які тягнули схожу на ящик штуку на великих колесах. Водій, який сидів високо вгорі, зупинив штуку, коли Раско йому свиснув.

— Залазь, — наказав Жирдяй і розчахнув двері, припасовані збоку транспортного засобу. Я залишився на місці та з відразою тицьнув пальцем.

— Там же брудно! Хіба флот Ліги не може забезпечити пристойним транспортом...

Раско хвицнув мене ззаду по нозі так, що я повалився вперед.

— Лізь — і не огризайся!

Вони залізли досередини після мене.

— Політика флоту вимагає по змозі застосовувати транспорт місцевого населення для допомоги місцевій економіці. Тому стули пельку й насолоджуйся.

Пельку я стулив, але насолоджуватися не став. Поки ми з гуркотом їхали, я незрячими очима тупився на велелюдну вулицю, розмірковуючи, як найкраще втекти від своїх полонителів, водночас трохи нашкодивши моєму супутникові-садисгу. Зробити це можна буде навіть зараз. Завдати блискавичного удару, тоді покинути їх непритомними в цьому транспорті, а самому розчинитися в натовпі. Я нагнувся й узявся енергійно чухмарити собі щиколотку.

— Мене щось укусило! Тут комахи!

— То покусай і ти їх, — порадив Жирдяй, і обидва охоронці вибухнули гучним юнацьким сміхом.

Чудово. Жоден із них не помітив, як я дістав із черевика відмичку та сховав її в руці. Щойно я, замисливши недобре, повернувся до Раско, наш транспортний засіб хитнувся й став, а Жирдяй, нахилившись, розчахнув дверцята.

— Виходьте, — наказав він, а Раско боляче смикнув за кайданки.

Я витріщився на облицьовану мармуром будівлю перед нами й обурився:

— Це не космопорт!

— А в тебе гарний зір, — посміхнувся Раско, потягнувши мене за собою. — Місцевий аналог лінійного потяга. Ходімо.

Я вирішив, що не піду. Наситився під саму зав’язку їхнім огидним товариством. Але поки що мені доводилося шкутильгати за ними, роззираючись у пошуках якоїсь нагоди — і я побачив її просто перед собою. Дверима під вивіскою, що гордо проголошувала «PYCHER PYSA GORRYTH», користувалися винятково чоловіки. Я, хоча й не знав нічого місцевою мовою, досить легко здогадався, про що йдеться. Відступивши, я показав пальцем.

— Поки ми не сіли в потяг, хочу зайти туди.

— Дзуськи, — відповів Раско. Садист. Несподівано за мене заступився його напарник:

— Заведи його. Дорога довга.

Раско із відразою щось забурчав, але позаяк Жирдяй, очевидно, був старший за нього за званням, штовхнув мене вперед. «Пічер піса» виявився максимально примітивним: під однією стіною звичайне корито, а навпроти — вервечка чоловіків. Я взяв курс на порожнє місце у віддаленому кінці й завовтузився з одягом. Раско стежив за мною з відвертим невдоволенням.

— Я нічого не можу зробити, поки ви дивитеся, — заскиглив я.

Той на секунду закотив очі. Цього якраз вистачило, щоб я вільною рукою схопив його за шию. Від мого сильного натиску великим пальцем з обличчя охоронця зникло здивування. Після цього мені лишалося тільки проконтролювати його непритомне падіння на кахляну підлогу. Коли, приємно гупнувши, Раско опинився долі, я відімкнув кайданки на своєму зап’ястку і швидко обшукав його, поки він ледь чутно хропів. Змушений виправдовувати репутацію злодія, я поцупив із задньої кишені його штанів гаманець і, перш ніж підвестися й розвернутися, надійно сховав його в кишені. Тим часом усі чоловіки з вервечки попід стіною дивилися на мене.

— Він зомлів, — сказав я, і вони отетеріло витріщилися. — Li svenas, — додав, але це нічого їм не пояснило. Відтак показав на непритомного служаку, на двері, а тоді на себе. — Піду по допомогу. Ви, хлопці, наглядайте за ним, а я незабаром повернуся.

Жоден із них не мав змоги піти за мною, і я вискочив із входу. Мало не до рук Жирдяєві. Він прокричав щось і потягнувся до мене, та я вже давно зник із вокзалу, розчинившись у натовпі. З-за моєї спини долинуло ще кілька обурених вигуків, але вони невдовзі стихли, поки я, прослизнувши між двох коней, обігнув карету й подався темним провулком із віддаленого боку вулиці. Ось як просто все склалося.

Провулок виходив на іншу вулицю, таку саму велелюдну, як перша, і я почимчикував нею, нічим не виділяючись із юрби. Вільний, наче птах. Я навіть став посвистувати на ходу, роздивляючись цікаві місця, жінок під вуалями й чоловіків у яскравому вбранні. Оце так життя!

А може, ні? Самотою на примітивній планеті, без знання мови, у розшуку влади — чому радіти? Негайно запанував морок, і я почав глузувати вголос.

— Ото й усе, Джиме? Ти лякаєшся, зіткнувшись із найменшою проблемою. Як не соромно! Що сказав би на це Слон?

«Він сказав би: “Годі балакати привселюдно”, — подумав я, помітивши, як дивно на мене поглядають. Тож я щасливо засвистав, не переймаючись нічим на світі, завернув за ріг і побачив столи та стільці, чоловіків, які сиділи, смакуючи цікавими напоями, під вивіскою з написом «SOSTEN НА GWYRAS», який геть ні про що мені не говорив. Утім, під ним було надруковано: «N1PAROLOS ESPERANTO, BONVENUU». Я понадіявся, що мовою есперанто тут розмовляють краще, ніж пишуть. Знайшов столик під стіною, опустився на стілець і поклацав пальцями старезному офіціантові.

— Детплеґадов, — промовив він.

— Лізь до інших зі своїми «плеґадов», — відповів я. — Ми розмовляємо мовою есперанто. Що тут є випити, татуню?

— Пиво, вино, довр-том-іс.

— На довр-том-іс я сьогодні просто не налаштований. Велике пиво, будь ласка.

Коли офіціант відвернувся, я дістав гаманець Раско. Якщо мої охоронці мусили стимулювати місцеву економіку, то не могли не мати при собі трохи місцевої валюти. Коли я кинув гаманець на стіл, він