Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

— Гадаю, ти маєш рацію, — знехотя погодилася дівчина, а тоді з несподіваною люттю копнула обидва непорушні тіла.

— Вони нічого не відчувають.

— Відчують, як опам’ятаються. То куди ми рушимо далі, Джиме?

— Це ти мені говори. Я не знаю про цю планету нічогісінько.

— А я надто багато.

— Тоді веди.

— Гаразд.

Коли наш транспорт сповільнився, Бібс відчинила дверцята, і ми, вислизнувши назовні, ступили на тротуар, тим часом як транспорт поволі зник із поля зору.

РОЗДІЛ 3

Бібс узяла мене попід руку (що неабияк підбадьорювало), і ми почимчикували жвавим проспектом. У будь-якому іншому місці наш сірий в’язничний одяг, зі смаком оздоблений криваво-червоними широкими стрілками, безумовно, привернув би увагу — і викликав би острах. Але не на тлі барвистого юрмища, що вирувало на цих вулицях, одягнене геть по-всякому. Тут були бородаті чоловіки у шкіряних лосинах із торочками, жінки в кількох шарах кольорового серпанку, озброєні воїни, вбрані у шкіру та сталь; мантії, сукні, кольчуга, кіраси, пояси — усе, що завгодно. І ще дещо немислиме на додачу. Тож ми геть не привертали уваги.

— Маєш якісь гроші? — запитала Бібс.

— Якихось кілька арґансів — поцупив у одного зі своїх охоронців. Я, як і ти, щойно втік.

Тут вона підняла брови — як я помітив, дуже привабливі брови, що вигиналися над іще привабливішими очима.

— Це тому ти допоміг мені вибратися? За що ти сидів? Мені відомо лише те, що тебе зі старим покинули на Спіовенте. Ходили чутки, що Гарс продав тебе в рабство.

— Так, і мій друг через те загинув. Я маю багато причин трохи ображатися на Гарса. Слон мені подобався. Він мені допомагав, багато чого мене навчив, і я з радістю скажу, що теж зміг допомогти йому. Ми, як ти пам’ятаєш, вирушали з рідної планети поспіхом і заплатили капітанові Гарсу великі гроші, щоб він нас вивіз. Але цього йому виявилося замало. Він заробив іще, продавши нас у рабство. Я вижив, а Слон, від того, що став рабом, помер. Як ти можеш здогадатись, я не в захваті від його смерті. На тій планеті трапилися кілька огидних речей, і найнезначніше з них — те, що мене спіймав флот Ліги. Він доправляв мене назад, на рідну планету, щоб я постав перед судом.

— За якими звинуваченнями?

В її голосі бриніла гостра зацікавленість.

— Пограбування банку, викрадення, втеча з в’язниці. І всяке таке.

— Чудово! — вигукнула вона, втішено засміявшись; у неї були дуже акуратні білі зубки. — Допомігши крихітці Бібс, ти зробив собі величезну послугу. Я добре знаю цю планету, знаю, де тут водяться гроші. Знаю, як грішми прокласти собі шлях із планети, коли ми закінчимо. Ти їх крастимеш, я витрачу, і нашим негараздам кінець.

— Звучить логічно. Чи не обговорити нам це за їжею? Час сніданку вже давно минув.

— Звісно, я знаю гарний заклад.

Так воно й було. Ресторанчик виявився маленьким і непоказним, тим часом як фельйон-га-кік-моґ — набагато кращим на смак, аніж можна було припустити з його назви. Запили ми його великою мискою рут ґвіну, який був досить пристойним червоним вином; я запам’ятав його назву на майбутнє. Коли ми наїлись, я взяв із глека на столі тріску й почав виштовхувати з-поміж зубів шматочки хряща.

— Не проти, якщо я поставлю тобі запитання? — запитав я. Бібс надпила своє вино й махнула рукою на знак згоди. — Ти знаєш, чому я опинився в ув’язненні. Чи не сприйняла б ти за неввічливість, якби я поцікавився, з якої причини позбавили волі тебе?

Вона так гупнула по столі своїм кухлем, що він розколовся і з нього потекла кармінова цівочка. Бібс цього не зауважила: лице дівчини спотворила гримаса гніву, і я почув скрегіт її зубів.

— Це він постарався, я певна, точно він, цей bastarda chufiollo! — Останній вислів був чи не найстрашнішою образою в мові есперанто. — Капітан Гарс, ось хто. Він знав, що флот Ліги розшукує нас через контрабанду зброї. Він розрахувався з нами тут, а наступного дня мене заарештували. Він настукав їм і підкинув мені в торбу кеварґен. Із цим доказом мене пов’язали за наркотики — продаж місцевому населенню й усяке таке. Я хочу його вбити.

— Я теж — за те, що призвів до смерті мого друга. Та навіщо йому знадобився твій арешт?

— Помста. Я витурила його з ліжка. Він був надто збочений, як на мій смак.

Я глитнув, кашлянув, зробив добрий ковток вина й понадіявся, що вона не помітить, як фарба залила моє обличчя. Вона не помітила. Її очі, досі затуманені гнівом, вдивлялися у простір повз мене.

— Убити його, я справді хотіла б убити його. Я знаю, що це неможливо, та як же він на це заслуговує!

— Чому ж неможливо? — запитав я з певним полегшенням, радіючи, що розмова повернулася до таких зручних тем, як убивство та помста.

— Чому? Що тобі відомо про цю планету, Джиме?

— Нічого. Крім її назви, Стерен-Ґвандра.

— Місцевою говіркою це означає «планета». Місцевим бракує лінгвістичної фантазії. Принаймні тим, хто мешкає тут, у Брастірі. Ця планета, як і багато інших заселених планет, опинилася відрізаною від галактичних зв’язків у роки розпаду. Брастір, цей континент, має обмаль природних ресурсів, а за кілька століть місцеві примудрилися розгубити всі старі технології. Вони такі темні, що більшість із них забула есперанто. Щоправда, не забули торговці: їм доводилося мати справу з прибережним островом. Коли ті галактичні зв’язки було відновлено, тут уже запанував своєрідний сільськогосподарський напівфеодальний лад.

— Як на Спіовенте?

— Не зовсім. Біля самого берега є той клятий великий острів, про який я згадувала — відділений від материка вузькою протокою. Там поклади майже всіх корисних копалин, вугілля й нафти в цій півкулі. Саме тому його було заселено насамперед і тому він процвітав, доки за часів діаспори не прибула друга хвиля іммігрантів. І хоч нікому з новоприбулих не дозволили на ньому оселитися, їм було байдуже: цей континент, повністю відкритий і щедрий, влаштовував усі зацікавлені сторони.

Промисловість і техніка там, на Невенкеблі, а тут — землеробство й лісівництво. Сумніваюся, що в роки розпаду щось змінилося: гадаю, їхні зв’язки лише зміцніли. Саме тому ми ніколи не підберемося до Гарса