Читати книгу - "Ніщо не зникне, поки я тебе шукаю , Шепіт Оповідачки"

Ріґор блукав нічними лісами вже не один рік. Він давно залишив позаду тих, хто його пам'ятав, і тих, хто жив із його тінню. Ліси, віддаленні замки були його місцем для роздумів, місцем, де не було ні шуму людей, ні тиску чужих поглядів. Всі ці роки він оберігав себе, сховавшись серед гілок і дерев, розмірковуючи над своєю сутністю, намагаючись зрозуміти, що стало з ним після того, як все змінилося.
І, як не дивно, у цей сад він прийшов не тільки за спокоєм, але й за відчуттям болю. Бо для Ріґора болісне існування було одночасно і важким тягарем, і тим, що надавало його життю певний сенс. Вічне прагнення до чогось незвіданого, до чогось, що відвернуло його від життя, а тепер стало невід'ємною частиною його природи.
Він був самотнім, а його життя було порожнім, поки він не побачив її. Ту саму, що здавалася такою крихкою серед темного світу, в якому він жив. Ця дівчина не була такою, як інші знайомі йому люди. Її душа була відкрита, як книга, яку він прагнув прочитати, але ще не зміг зрозуміти. Вона була як вітер, як тінь, яка ховається між деревами, і в той самий час — як зірка, яку він не міг дістати. Вона була частиною світу, якого він вже не міг покинути, хоча б тому, що вона зачарувала його серце...
Місячне світло падало на дівчину, огортаючи сріблястим сяйвом, наче вона була створена з самого світла. Селіні не було ще й двадцяти, але в ній вже відчувалася дивна, неусвідомлена сила — щось ніжне, але водночас незламне.
Її волосся було чорним, мов крило ворона, довгим і важким, спадало на плечі м’якими хвилями, огортаючи її, наче мантія ночі. Інколи, коли вона йшла стежками старого маєтку, тіні на стінах здавалися продовженням її самої, як якесь невидиме відлуння її сутності.
Але найбільше Ріґора зачарували її очі. Карі, глибокі, теплі, мов осіннє листя в променях призахідного сонця. У них завжди жеврів вогник — не просто допитливість чи молодість, а щось більше, щось, що тягло його до неї ще задовго до того, як вони вимовили одне одному перше слово.
Її шкіра була світлою, майже прозорою, як у тих, хто рідко виходить на сонце. На морозі щоки вкривалися рум’янцем, і тоді вона здавалася ще живішою, ще реальнішою серед цього холодного світу.
Вона була як сон серед зимової ночі — рідкісна, невловима, єдина, кого він прагнув знайти, навіть якщо не знав про це донині.
Ріґор не знав, що сталось з ним, коли побачив її вперше. В його світі було місце для темряви, для забороненого, для боротьби. І хоча він бажав дівчину так, як той, хто потребує порятунку, він боявся цієї пристрасті, бо знав, що це може стати її загибеллю. Він був переконаний, що навіть його дотик принесе їй біль, але все одно не міг відвести очей від Селіни.
Щоразу, коли він приходив у сад, це було не тільки для того, щоб залишити за собою тінь і сліди на холодному, порожньому камінні. Це було більше, ніж бажання бути просто вільним — він шукав її. Він знав, що вона скоро прийде. Погляд її на нього, хоч і несвідомий, вже став частиною його існування.
Ріґор міркував, сидячи під старим деревом, де гілки обвивалися навколо нього, як власні страхи, що не давали спокою. Йому було важко зрозуміти, чому саме Селіна змусила його залишити свою самотність. Чи був це тільки потяг до неї, чи щось більше, що йому важко було розпізнати навіть після стількох років блукання? Чи дійсно він наважиться на крок, який змінить все, навіть якщо це буде означати його кінець?
Він прагнув її — її невинності, чистоти,  незвіданого світла, яке могло б освіжити його темну душу. І водночас він відчував, що дівчина була такою, якою він давно не був, і що цей шлях, який вони могли б пройти разом, точно не буде простим. Бо не можна звільнити того, хто вже давно став частиною темряви…
І все ж Ріґор не міг відмовитися від того, що відчував. Хоча його дух був зв'язаний з холодом ночі, з вічним бажанням залишити за собою руїни, він знав, що Селіна — це можливість для нього відчути те, що колись було втрачене, хоча б на одну ніч. І навіть якщо ця можливість принесе йому смерть, він не міг позбутися цієї внутрішньої боротьби. Ця примарна обіцянка була тим, що відновлювало для нього сенс. І це був крок, якого він вже не міг уникнути.