Читати книгу - "Ніщо не зникне, поки я тебе шукаю , Шепіт Оповідачки"

Протягом кількох наступних тижнів вони бачили одне одного в саду часто. Це було мовчазне спостереження з боку Селіни — вона часто помічала його у темряві лісу або біля садів, де він був як тінь, що просто існувала, не втручаючись в її мирний, хоча і самотній, світ. Він не наближався до неї, але був завжди там, як невидимий супутник. Її серце невідомо чому починало битись швидше, а її думки повертались до нього навіть тоді, коли її родина намагалася витіснити його образ із її свідомості, розповідаючи про зло, що може ховатись у темряві…
Ніч була глибока, і місяць стояв високо в небі, освітлюючи сад, вкрите сріблом гілля та засніжену землю під ногами. Селіні здавалося, що морозний вітер хоче зупинити її, обіймаючи холодом, але щось невидиме кликало її вперед.
Вона знала, що він тут.
Незнайомець стояв серед темних дерев, нерухомий, як тінь, що належала не цьому світові. Його погляд впився в неї — не як хижак, що вичікує здобич, а як той, хто вперше бачить щось справжнє і цінне. Селіна не боялася. Вона підійшла ближче, і коли відстань між ними стала майже невагомою, зупинилася.
Ріґор теж не рухався, лише дивився їй в очі.
Кожен подих дівчини залишав білуватий слід у повітрі. Їх мовчання не було порожнім — воно наповнювалося незримими словами, тими, що ніколи не були вимовлені, але вже давно почуті.
Селіна не знала, скільки часу минуло. Хвилина? Вічність? Але коли її рука ледь тремтливо простягнулася вперед, пальці Ріґора зробили те саме.
Їхні кінчики пальців торкнулися — лише легкий, майже невагомий дотик.
Холод його шкіри пронизав її, але вона не відсмикнула руки. Навпаки, її пальці повторили цей рух — ковзнули по його пальцям, так повільно, ніби боялися розбити щось тендітне між ними.
Ріґор ледь помітно здригнувся, але не відступив.
Це було так просто — лише дотик. Але в ньому зібралося все: тисячі непромовлених питань, очікування, спогади, яких вони ще не встигли створити, і впевненість, що колись ці руки переплетуться повністю.
Селіна відчувала, що її серце б'ється швидше, але не від страху. Від чогось глибшого, сильнішого.
Вони не сказали жодного слова тієї ночі. Та більшого й не було потрібно.
***
Коли Ріґор вперше зустрів Селіну, він не одразу зрозумів, чому між ними виникло таке незрозуміле і невідворне тяжіння. Вона була для нього лише ще одним обличчям серед багатьох, але щось у ній змусило його почуватися так, ніби з’явилося щось, що повертало його до самого початку людського існування. Він не міг пояснити, чому її присутність була одночасно важкою та легкою і чому кожен її погляд наче пропалював в ньому ту частину душі, що була втрачена багато століть тому.
Вона була схожа на вогонь, що палахкотить і тягне до себе, даруючи тепло і силу, але водночас лякає можливістю обпалити. Її наївність, її тремтливе бажання відчути більше, ніж просте існування — усе це його зачаровувало. Знайомлячись із Селіною, Ріґор відчував, як у ньому пробуджується те, що, за його думкою, було загублено давно — здатність любити.
Але це не просто було звичайне почуття — це була сила, що перепліталася з магією. Ріґор був вампіром, створеним з темряви, і він вже давно забув, що таке відчувати щось більше за холодне бажання. Тож любов, яка вибухнула між ними, стала для нього чимось, що перевертало його сутність. Це було почуття, здатне зламати бар’єри, які він вибудовував століттями, щоб захистити себе від болю і безпорадності.
Селіна, зі своєю власною невидимою магією, була тим дзеркалом, яке він так шукав усе життя. Вона не була просто об'єктом його бажання, а частиною його призначення. Його любов до неї стала тією силою, що порушувала всі природні закони і бар'єри між світом живих та мертвих. Вона виявилася тією рушійною силою, яка здатна змінювати його, а разом із ним — і весь світ навколо.
Але для Селіни це було більше, ніж просто відповідь на незнайоме тяжіння. Вона завжди відчувала, що існує щось більше за її обмежене існування серед родини. Вона відчувала, що її життя — це лише частина великої історії, що її роль у цій історії значно важливіша, ніж вона могла собі уявити. Дівчина відчувала, що вона не просто одна з численних частин цього світу, а переплетена з чимось надзвичайно могутнім, з чимось, що не давало їй спокою.
І це відчуття стало яскравішим, коли вона зустріла Ріґора. Її любов до нього була не просто емоцією. Це було те, що прокидалося в ній, те, що вона завжди відчувала і про що навіть не могла сказати. Це було як пробудження, відкриття істини, яку вона носила в собі, але не усвідомлювала до того часу.
Ріґор став її відображенням, віддзеркаленням її власної душі, але в іншій формі. Він був її другом і водночас випробуванням. Її любов до нього змушувала її саму розкритися, стати тією, ким вона була призначена бути. 
Разом вони ставали силою, що здатна зламати закони часу і простору. Їхнє кохання було не просто миттю пристрасті, а великим, глибоким і могутнім почуттям, здатним об’єднати дві різні сутності і перетворити їх на щось більше.
Але ці зміни приносили з собою біль і жертву. Любов між ними змусила їх дивитися в темряву і зцілювати один одного, і в той же час — вести боротьбу з тим, чим вони стали. Закохані вже не могли залишити це почуття позаду, адже це був їхній шлях, їхня доля, і ці зміни були частиною їхнього життя, частиною  великої сили любові...