Читати книгу - "Пригоди Дракончика Люма, Марія Дивосвіт"

Одного ясного вечора, коли зірки тільки почали з’являтися на небі, на великій галявині біля долини пролунав гучний шум, і прямо перед Люмом та його друзями упала яскрава зірка. Вона розсипалась на мільйони іскор і залишила після себе блискучий уламок, який світився ніжним світлом, наче сама ніч.

— Ого! Що це? — здивувався Люм, піднімаючи один з уламків.

— Це ж зірка! Вона впала з небес! — сказав його друг, маленький літохвіст, що завжди ходив поряд.

Люм підняв великий камінь, який здавався живим. Він світився і тепле світло розсипалося навколо.

— Погляньте! Це диво! Але чому вона тут? — запитав Люм. — Зірка не повинна падати на землю!

Вони почали розглядати уламок, і раптом з каменя виходив тихий голос.

— Я загубився… Я — зоряний камінь, і я шукаю свій шлях додому, на небеса.

Люм був здивований і обережно запитав:

— Як ти сюди потрапив? І чому не можеш повернутися?

— Коли я падав із неба, я не зміг знайти свій шлях назад. І тепер я боюся, що залишуся тут назавжди, — відповів камінь сумно.

Люм зрозумів, що цей камінь потребує допомоги. Він вирішив віднести його до найвищої гори, бо тільки на самій вершині можна було наблизитись до зірок.

— Не хвилюйся! Я допоможу тобі, — сказав Люм і, зібравши своїх друзів, вирушив у подорож.

Під час шляху вони зустрічали різних істот і переживали чимало пригод. Вони мали долати широкі річки, гірські схили та темні ліси. Проте Люм не здавався і, підтримуючи камінь, відчував, як його світло поступово ставало все яскравішим.

Коли вони нарешті дісталися до вершини гори, камінь почав світитися сильніше, і його тепле сяйво наповнило все навколо.

— Ось ми і на місці, — сказав Люм, піднявши камінь високо до неба. — Тепер ти можеш повернутися додому.

Але раптом камінь затріпотів у його руках і заговорив.

— Люм, ти чудовий друг, але я зрозумів, що я не можу залишити тебе. Ти дав мені стільки тепла та доброти, і тепер я не можу полетіти, не поблагодаривши тебе.

Люм усміхнувся, але не міг зрозуміти, що відбувається.

— Що ж, іноді, щоб когось відпустити, потрібно зібрати в собі найбільше серце, — сказав камінь. — Я зрозумів, що не можу залишити тебе, бо це було б несправедливо. Мені потрібно повернутися, але твоє серце завжди буде зі мною.

Люм згадав слова каменя і відчув, що в його серці стало трохи важче. Він зрозумів, що час відпустити друга.

— Я розумію, — сказав Люм. — Ти правий. Ти маєш право летіти додому. Я буду радіти за тебе.

І з цими словами камінь спалахнув ще яскравіше і злетів у небо, повертаючись до свого місця серед зірок.

— Прощавай, мій друг! — сказав Люм, дивлячись на зірки.

І з того часу кожного разу, коли Люм дивився на нічне небо, він бачив ту саму зірку, яка колись стала його другом, і пам’ятав про свою важливу подорож і справжню силу відпускати.