Читати книгу - "Обрана, Катажина Обертинська"

Холодний вітер, що вив над обривами, здавався єдиним живим звуком у цьому покинутому світі. Він пронизував її тонкий одяг, добираючись до кісток, і Калена щільніше закуталася в шматок грубої тканини, який їй кинули перед тим, як відштовхнути за кам'яну межу. Скелі, похмурі та гострі, здіймалися навколо, немов зуби хижого звіра, що прагнув поглинути її. Ліси, темні та непрохідні, шепотіли щось зловісне, а земля під ногами була твердою та непривітною, вкритою колючими чагарниками та дивними, мертвими квітами. Це був край світу, про який розповідали лише страшні казки, – Замежжя. І тепер вона була тут, абсолютно сама.
Дні зливалися в нескінченну боротьбу. Голод гриз шлунок, холод заморожував кінцівки, а страх, постійний, прилипливий страх, не відпускав ні на мить. Калена шукала коріння, що їх можна було б з'їсти, збирала кілька крапель роси зі скель, намагаючись втамувати нестерпну спрагу. Вона ховалася в невеликих печерах, тремтячи від кожного шереху, від кожного пориву вітру, що здавався шепотом невідомих істот.
Її Дар, цей небажаний тягар, виривався мимовільно. Коли вона була налякана, або коли відчай охоплював її з головою, земля дрижала, дерева тріскалися, а спалахи світла освітлювали дикий, непривітний пейзаж. Це був руйнівний хаос, що не підкорявся її волі. Вона намагалася керувати ним, намагалася примусити його зігріти її, або створити вогонь, але це закінчувалося лише ще більшими руйнуваннями навколо. Вона не знала, як його використовувати для виживання, і це лише посилювало її відчай. Вона була могутньою, але безпорадною.
Одного разу, коли Калена блукала між скелями, шукаючи притулку, вона почула гучний, загрозливий рик. З тіні виповзли перші небезпечні створіння Замежжя – істоти з потворними, покрученими тілами, що нагадували змій з лапами та гострими зубами. Вони були меншими за Гарлінгів, але їхня лють була не меншою. Калена кинулася бігти, її серце шалено калатало. Коли одне з них наздогнало її, вона, охоплена панікою, випустила з долонь потік світла. Він не вбив істоту, а лише відкинув її в бік, обпаливши шкіру. Це дало Калені кілька секунд, щоб втекти, поранена та перелякана, але жива. Вона ледве виживала, щодня стикаючись з новими загрозами, що мешкали у цьому похмурому краю.
Відчай, що оселився в її душі, ставав все глибшим. Вона була самотня, покинута світом, який ще вчора був її домом. "Чому я?" – шепотіла вона в порожнечу, відчуваючи, як злість наростає всередині. Злість на Старійшин, які так легко її засудили. Злість на долю, що так жорстоко з нею обійшлася. Злість на себе за те, що вона така безпорадна.
Але десь у глибині цього відчаю, у цьому морі самотності, почав зароджуватися крихітний проблиск. Це була рішучість. Рішучість вижити. Вижити, щоб довести свою правоту. Довести, що вона не загроза, що її Дар може бути чимось більшим, ніж просто руйнування. Ця думка, ледь помітна спочатку, стала її єдиною опорою. Вона буде боротися. Не для того, щоб помститися, а для того, щоб показати, що вони помилилися. Вона виживе, незважаючи ні на що. І це було її перше, хоч і несвідоме, рішення на шляху до справжньої сили.