Читати книгу - "Лівія з роду Воранор, Сафі Байс"

Рагар пішов далеко від земель того племені і вирішив знову завести дитину. Цього разу він розпитав жінку, яка сподобалася йому більше інших, про те, які недуги турбували її батьків. Вона запевнила, що обоє були здоровими. Батько загинув від удару блискавки, а мати, у віці двадцяти дев'яти років, була ще жива і чудово виглядала. Незабаром Рагар тримав на руках свого другого сина, у якого на голові був його золотавий пушок, а очі світилися такою блакиттю, наче відбивали небо. Цей хлопчик хворів всього кілька разів за своє дитинство — легка застуда в сезон дощів. Рагар покладав на нього великі надії, він уже вважав, що це саме той ідеальний чоловік, якого він створив в своїх думках. Але і цей золотоволосий хлопчик не захотів переймати знання батька. Подорослішавши, він швидко створив власну сім'ю, в якій діти народжувалися щороку.

Рагар все ще не втрачав надію і очікував побачити свій ідеал в онуках. Але нічого ідеального в них не було, навіть зовнішністю вони пішли невідомо в кого, тільки явно не в своїх батька і матір. І не в Рагара з його дружиною. Хворобливі, кволі, з нездоровою шкірою і ще більш проблемними зубами, вони засмучували, навіть дратували Рагара однією лише своєю присутністю. Четверо з дев'яти померли, не проживши і шести років, не дивлячись на всі зусилля дідуся допомогти їм вижити. Виснажена частими пологами матір теж незабаром померла. Одна з решти онучок впала з високого дерева, після чого так і не одужала. Ще троє померли, отруївшись несвіжої рибою. Найстарша і найміцніша з дев'яти єдина дожила до шлюбного віку. Але напередодні її весілля дівчину вкусила змія. І нікого не було поруч, щоб вчасно надати допомогу. 

Після загибелі останньої онуки Рагар покинув плем'я. Через кілька років, коли біль і розчарування трохи вляглися в ньому, він знову одружувався, заводив дітей, потім знову розчарувався і йшов до інших земель. Таким був його шлях до самітника, який жив серед скель, день і ніч ліпив таблички з глини і щось креслив то на них, то на згладжених вітрами каменях. 

І ось, в одну прекрасну місячну ніч мозок Рагара нарешті склав нову комбінацію відомих йому знань і подарував відповідь на питання, як же вдосконалити тіло людини. Кров — вся справа в крові, — зрозумів він. Потрібно не чекати дива від новонароджених, а влити свою кров вже дорослій, сильній і здоровій людині. Рагар ще не зовсім уявляв, як це зробити. У себе він міг взяти кров за допомогою п'явки. Та як було змішати її з кров'ю в чужому тілі? Про це Рагар збирався подумати вже в дорозі.
Він повернувся до людей, в пошуках когось гідного стати наступником його крові. Перш, ніж Рагар знову розшукав плем’я, минуло чимало часу. І поки він ішов, все більше й більше нових ідей з'вялялося в нього, але найбільш нав'язливою залишалася досить стара думка: чому він ніколи не зустрічав собі подібного? Ні чоловіка, ні жінку, ні дитину. Ні старійшину, ні шамана або жерця? В жодній людині не знаходив він тієї допитливості, тієї жаги знань, які з юних років не давали йому спокійно жити. Всі люди, яких він бачив, так міцно трималися за свої звичні світи, за правила і звичаї, які часом здавалися просто позбавленими всілякого сенсу, як, наприклад, вити на Місяць разом з вовками, щоб ті приймали людей за своїх і не нападали на плем'я. Тоді Рагар ще нічого не знав про те, що існували люди, які не просто копіювали поведінку вовків, але й фізично перетворювалися на них.

В одному з північних племен Рагар нарешті зустрів людину хоч віддалено схожу на того, хто міг би згодитися для його експерименту з кров'ю. Звали його Ладох, він прожив двадцять чотири зими, за його підрахунками. На здоров'я не скаржився. Був високим і сильним — міг легко принести з лісу підстреленого оленя, навіть не захекавшись. Зовнішність теж мав привабливу: чорне хвилясте волосся, карі очі і чиста світла шкіра. Тож не дивно, що дружиною його була дочка вождя і одна з найкрасивіших дівчат племені. Звали її Армая — «золотокоса». В її попелясто-сірих очах Рагар бачив щось, чого йому раніше не доводилося зустрічати — знання і смуток, незрозумілий смуток для такої юної красуні, в якої все в житті складалося якнайкраще. Перше породжувало друге. Виявилося, що Армая вміла читати думки людей. І дівчина не вважала це даром духів і богів, — її плем'я поклонялось кільком богам, але віра в духів також була міцна. Вона говорила, що навчилася цьому з раннього дитинства. Армая розповіла Рагару про це своє навчання та багато інших цікавих своїх досліджень. Вона, на відміну від інших членів племені, розмовляла з ним, як зі звичайною людиною. Всі ж інші, включаючи її чоловіка, бачили в Рагарі людське втілення одного зі своїх богів.

Перша зустріч з мешканцями півночі сталася в лісі, коли Рагар зупинив фонтан крові одному з поранених на полюванні. Після такого дива високого чоловіка в плащі з вовчого хутра, за яким майже до самої землі спадали вісім кіс білого, як сніг, волосся, не могли назвати ніким іншим, крім як богом. Бажання «бога» залишитися пожити в племені було прийнято з благоговійним захватом. Всіма, крім Армаї. Вона єдина не піддавалася колективним емоціям і просто спостерігала за гостем кілька днів зі сторони. Рагар відчував — квапити її не слід. Він знав, що відсторонене спостереження — перша ознака справжнього інтересу. Отже, незабаром жінка сама прийде до нього. На четвертий день його перебування в племені так і сталося. Армая підійшла, вибравши час, коли «бог» залишився один, що траплялося досить рідко, і тихо сказала:

— Можу я подивитися тобі в очі?
— Хіба ти не дивишся в очі іншим? — здивувався Рагар.
— Заміжнім жінкам заборонено зустрічатися поглядом з іншими чоловіками. Хіба бог, якому відомо все, не знає цього?
В її голосі виразно чулося — їй відома справжня природа Рагара. Та оскільки вона не кричала про це на все плем'я і не закликала вигнати чужинця, його знання її не турбувало.