Читати книгу - "Від долі не втечеш: СвІтлячок, Олеся Глазунова"

Названий гість протер очі та спромігся встати, відкинувши стару гірку, яка стала на заваді.

– Не треба так горланити. Від вашого вереску зараз усі небіжчики прокинуться, – сказав відвідувач, але зрозумівши за реакцією дівчат, що зморозив щось не те, продовжив: – Не лякайтеся, я звичайна людина, така ж як ви.

Світлана та Адаліна перестали кричати, але не наважилися підходити ближче, поки чоловік, який ввалився до склепу, піднімався на ноги та обтрушував павутиння.

– Та не бійтеся ж ви. Я – Герман, – сказав чоловік, намагаючись не шокувати, а заспокоїти переляканих дівчат.

– А чого це ви по… по склепах вештаєтеся, ще й двері ламаєте? – трохи заїкаючись, запитала Світлана.

– Розумієте, я вивчав свій родовід, в одному з архівів знайшов інформацію, що мої пращури поховані у одному із склепів на цьому кладовищі. Мені здалося, що я зміг знайти необхідний склеп, але я перечепилася, загубив окуляри та влетів у ці старі трухляві двері, – винувато сказав неочікуваний гість. – Вибачте, що налякав.

– Нічогенька історія, як чоловік блукає по старому цвинтарю у пошуках предків, – озвалася Аделіна.

– То я вчитель історії, сказав Герман, – намагаючись знайти на підлозі окуляри.

Невгамовне серце Світлани калатпло.

– Світлячок, заспокойся, – подумки казала собі дівчина. – Це просто якийсь психопат, твій Янгол-охоронець не дозволить, щоб твоє життя закінчилось тут і зараз. Аделіна, звичайно, не поліцейська-блогерка, але налаштована войовничо. У разі чого, сам судмедексперт, ні детектив не здогадаються, що можуть витворити налякані дівчата. Хай він їх боїться, а не вони його.

– Ви гик... – от якого лиха тут з'явилася ота нікому не потрібна гикавка, думала Світлана. – Забирайтеся звідси. Нам працювати треба, бо зараз ще фотограф прийде, гик, – додала дівчина, щоб чоловік не думав, що вони одні на кладовищі.

– Угу, Алекс з хвилини на хвилину має прийти, – озвалася й Аделіна.

Чоловік таки знайшов свої окуляри, протер їх хустинкою та надягнув. Він глипнув на дівчат сфокусованим поглядом, але його увагу привернули написи, які були на стінах склепу. Герман аж рота відкрив, щось читаючи іноземною мовою.

– Він молиться, чи що? – прошепотіла Світлана.

– Більше схоже на якесь заклинання, – відповіла Аделіна. – Де там в тебе був кілок?

– Агов, чоловіче, що ви там витріщаєтеся та бурмочите? Ви нам заважаєте, – сказала Світлана, намагаючись вкласти у голос, який зрадницьки тремтів, як можна більше впевненості.

– Це ж те, що я шукав! Написи французькою, польською, а ще латина, – не звертаючи увагу на дівчат, бурмотів Герман.

– Ви політолог, ой ні, поліглот? – запитала чоловіка Світлана.

– Нарешті знайшов! – проігнорував запитання дівчини непроханий гість та почав щось роздивлятись на стіні, зовсім втративши цікавість до дівчат.

– Слухай, а він точно нормальний? – прошепотіла Світлана.

– Цілком, – відповів Герман. – Вибачте. Я нарешті досягнув своєї мети, знайшов склеп, де були поховані мої пращури. Ви не могли б просвітити сюди, щоб я міг розгледіти цей напис.

Аделіна увімкнула свій ліхтарик на телефоні, а Світлана взяли кілька лампочок докупи, щоб посвітити.

– Дякую. Ви навіть не уявляєте, наскільки це для мене важливо, – із захопленням мовив чоловік.