Читати книгу - "Станція з привидами, Барнс С.А."

Автоматичні жуки самостійно стоять у своїй захисній упаковці, струшуючи та розтягуючи кожну кінцівку та суглоб, перш ніж переступити через край ящика та ковзнути на сніг.

Відраза Огида Офелії інстинктивна, автоматична. Вона здригається. У замкненому середовищі не буває “хороших” комах, павукоподібних чи інших шкідників. Довгоносики, ті самі, що колись прогризали палуби під час довгих морських подорожей, все ще примудряються час від часу пробиратися до припасів Голіафа, прилітаючи з Землі. Офелія поняття не має, як насправді виглядають довгоносики, але в дитинстві вона завжди уявляла собі крихітних білих павучків. У ті місяці вони не їли нічого з борошна. Це були худі місяці. Люди можуть подорожувати на інші планети і жити в космосі, але вони завжди приносять з собою свої проблеми.

Павуки розповзаються й знаходять свої місця, миттєво зупиняючись за якимось невидимим сигналом, закопуючи ноги в сніг, а потім завмираючи на місці з серією гучних сигналів.

Офелія повертається назад до міста, і до Берча. Зараз він стоїть, але не рухається, футляр на землі біля його ніг. Вона не може сказати, відкритий він чи ні. Але він, здається, дивиться на нерухому точку вдалині, його руки стиснуті з боків.

Страх пронизує її, електричний удар по нервах. Він бачить когось там? Там хтось є?

Вона слідкує за його поглядом, але не може помітити нічого, окрім снігу, який тепер зростає. Ні тіні, ні рухів. Принаймні, вона так вважає. Вона не може вирішити, чи покращує це її самопочуття, чи погіршує. Якби вона теж щось побачила, чи означало б це, що вони з Берчем втрачають контроль над реальністю? Це ймовірність, яку вона, на жаль, повинна мати на увазі.

Раптом спливає напівзабутий спогад. Батько Офелії, спершись закривавленими руками на кухонний стіл, ридає, а мати стоїть у кутку й тремтить, праворуч від її голови вм’ятина в стіні.

Вм’ятина не дуже велика, але коли стіни – це тонкі листи оргпластику поверх металу, це не обов’язково.

Нагальна потреба у відповідях розростається в ній, заглушаючи все інше. У тому числі, можна сказати, і здоровий глузд залишити все як є.

Озирнувшись назад, вона бачить, що Ліана та Ітан зайняті павуками. Тож Офелія прямує до Берча, називаючи його ім’я по загальному каналу, коли підійде досить близько. Вона не хоче його лякати.

«Мені не потрібно, щоб ви мене перевіряли», — каже він, не обертаючись. Він стає на коліна, щоб відкрити блискучий футляр біля ніг. Приблизно дюжина дронів розміром з долоню акуратно заправлені всередину захисної піни.

Трохи повозившись, їй вдається надіслати йому запит на перемикання каналів.

Він не рухається, і на мить їй здається, що він збирається проігнорувати її.

Але потім його рука пересувається на зап’ястя, і в її шоломі лунає відповідний тріск. «Ми повинні залишатися на загальному каналі, докторе», — каже він. «Хоча, зачекайте, ви справжній доктор, якщо всі ваші кваліфікації проходили під вигаданим іменем?»

Це не вигадане ім’я. Офелія Брей таке ж реальне ім’я, як і будь-яке інше, яке може вибрати собі людина і зареєструвати, заплативши гроші. Ларк Бледсо, ось кого не існує. Більше ні.

«Мені просто потрібно поставити вам запитання». Офелія вагається, але їй потрібне це пенні, щоб отримати фунт… м’яса. «Ви справді бачили свого брата назовні?»

Берч зривається на ноги, обертаючись до неї, його вираз спотворюється від люті. “Я не…”

«Я маю на увазі, чи ви бачили саме його?» — швидко питає вона. «Або ви просто бачили… щось?»

Щось схоже на невпевненість промайнуло на синьому обличчі Берча, перш ніж зникнути. «Це був сон», — твердо каже він. «Від вашого інвазивного обладнання. Це не має значення». Ще один тріск, а потім звуковий сигнал, що повідомив про його вихід з приватного каналу. Він стає на коліна в сніг і починає метушитися з безпілотниками в футлярі.

Офелія кусає губу й повертається до Ліани та Ітана. Це збіг чи симптом? Вона не може перестати думати про тіньову постать, яку вона могла або не могла бачити через вікно свого офісу вчора вранці.

Попереду Ітан махає рукою, привертаючи її увагу. Чорт. Вона знову забула переключитися на основний канал.

«У вас все гаразд?» запитує він, щойно вона вмикається. «Берч?»

«Так», — надто швидко відповідає Офелія. “Просто перевірка.”

«Так», — каже Берч через мить.

Триває ніякова тиша, і вона усвідомлює, що чекає, натиснувши повітря в легенях, поки Берч видасть її.

Але він цього не робить.

«Ой, — каже Суреш неймовірно похмурим голосом. «А де моя перевірка, Док? Уже граємо в улюбленців».

Останнє, чого б хотіла Офелія, це щоб Суреш зробив їй послугу, але на даний момент його огидний голос забезпечує необхідну розрядку напруги.

«Ти ні в кого не ходиш в улюбленцях», — каже Кейт, доволі чутно шморгаючи носом. «А тепер, будь ласка, зосередьтеся на поточному завданні, якщо хочете продовжувати дихати».

«Чи всі це чули?» вимагає уваги Суреш. «Вона погрожує мені, вона…»

«Вдома, дурню. Якщо ви хочете продовжувати дихати в хабі. Дайте мені…”

Гучний, металевий вереск перериває голос Кейт, змушуючи Офелію підскочити. На секунду вона збентежена, не знаючи, чи шум вийшов із шолома чи ззовні.

“Що це було?” — вимагає Кейт.

Отже, це не з їхнього боку, але достатньо голосно, щоб вони могли це почути.

«Це Деніз. Вона застрягла, – каже Ліана.

Погляд Офелії привертає рух: Ліана обережно наближається до одного з павуків. Усе його тіло здригається, коли він намагається відірватися від землі, сегментовані лапи несамовито махають по снігу, намагаючись отримати важіль.

«Це неглибока розкопка, заледве тридцять сантиметрів униз. Не повинно бути нічого так близько до поверхні, не тут». Ліана спантеличено стукає по планшету, а потім хитає головою. «Вона не реагує на команди. Ймовірно, її система перевантажена. Така собі королева драми».

Зітхнувши, Ліана обережно кладе свій планшет на сніг і наближається до Деніз, простягає руки, наче наближаючись до дикої тварини, ніби вона очікує, що Деніз раптово розвернеться й атакує.

Скоріш за все, це на випадок, якщо павук несподівано звільниться і імпульс відкине його назад на неї. Офелія не знає, наскільки вони важкі, але він майже такий же високий, як і Ліана, а свердло достатньо гостре, щоб порізати її костюм. Або ще гірше.

Офелія прискорює крок крізь замети. Можливо, вона не зможе допомогти, але краще бути достатньо близько, щоб спробувати. Сніг тепер падає швидше, і вітер знову починає стогін, штовхаючи її й наростаючи до виття.

«Ліана», — попереджає Ітан, підходячи за нею.

«У мене все добре», — каже Ліана з відтінком лютості. Це її робота, і вона не хоче, щоб хтось втручався.

Біля павука вона зупиняється, її рука рухається своїми хвилями,