Читати книгу - "Вагітна від мільйонера-боса, Ekaterina"

Тиша в кімнаті надзвичайна. Мої батьки дивляться на мене, їхні вирази обличчя змінюються від здивування до глибокої стурбованості, а потім до розуміння.

-Вагітність? — шепоче мама, наче не вірить.

Я повільно киваю, сльози наповнюють очі.

«Вибачте, я не хотів вас більше хвилювати», — кажу я, мій голос ламається. Я просто намагався... впоратися з цим сам.

Мама нахиляється і обіймає мене, сльози течуть по її обличчю.

— Валерія, ти ніколи не буваєш сама. «Ми завжди тут для вас», — каже він із твердістю, яка мене втішає.

Мій батько кладе мені руку на плече з рішучим виразом обличчя.

— Ми разом це переживемо, дочко. Зараз, як ніколи, вам потрібно піклуватися про себе, і дозвольте нам подбати про вас.

Коли я лежу на лікарняному ліжку з батьками поруч, я відчуваю суміш страху та полегшення. Я не знаю, що чекає майбутнє, але вперше за довгий час я знаю, що не зіткнуся з цим сам. Мої батьки зі мною, і ми разом крок за кроком подолаємо цей виклик.

— Лікарю, а ви вже ідентифікували вірус? — питає мама.

— Ні, ми не знаємо назви, він дуже агресивний, будемо сподіватися, що ліки, які ми застосовуємо, підійдуть, — додає мама.

«Зробіть щось, щоб у моєї доньки не було цього вірусу», — каже батько тремтячим голосом.

— Спочатку поговоримо про вагітність, — каже лікар.

Поки доктор Лукас продовжує пояснювати необхідні запобіжні заходи та допологовий догляд, я відчуваю нову хвилю нудоти. Я намагаюся глибоко дихати, але запаморочення і дискомфорт стають сильнішими.

«Я тобі ліки дам, я йду, Валерія, спробуй заспокоїтися», — каже він мені. Лікар виходить.

«Мамо... Тато...» — встигаю пробурмотіти я перед тим, як блювота знову захоплює мене.

Батьки стривожені і швидко викликають медсестру. Я намагаюся сісти, але моє тіло відчуває слабкість і порушення координації. Вбігає медсестра, а за нею доктор Лукас, який допомагає мені повернутися, щоб не задихнутися.

«Валерія, спробуй розслабитися», — каже медсестра, ніжно обіймаючи мене.

Доктор Лукас перевіряє монітори, і я помічаю занепокоєння на його обличчі.

— Валерію, тиск у вас падає. «Нам потрібно негайно стабілізувати стан», — каже він, даючи вказівки медперсоналу.

Я відчуваю, як кімната починає обертатися, а голоси навколо мене розпливаються. Мама міцно тримає мене за руку, її очі повні паніки.

«Будь ласка, зробіть щось», — благає батько, явно збентежений.

«Ми робимо все можливе, сер», — відповідає доктор Лукас, регулюючи крапельницю та призначаючи екстрену ін’єкцію, щоб стабілізувати мій тиск.

Всередині мене починає рости паніка. Відчуття непритомності неминуче, і все, здається, відбувається в уповільненій зйомці. Я відчуваю, що втрачаю контроль над своїм тілом. Шум моніторів і голоси лікарів змішуються у вихорі збентеження.

«Валерія, тримай очі відкритими», — каже мені доктор Лукас. Зробіть глибокий вдих. Ми тут для вас.

Я намагаюся виконувати його вказівки, але все стає більш розмитим. Тиск у моїй руці зростає, коли щось вводять у крапельницю. Моя мама плаче, шепоче слова підбадьорення, які я ледве чую.

Через те, що здається вічністю, ін’єкція починає діяти. Моє дихання повільно стабілізується, і запаморочення спадає. Монітори показують покращення моїх життєвих функцій.

«Він відповідає», — оголошує доктор Лукас, і я відчуваю полегшення в кімнаті.

Мої батьки дивляться на мене з тривогою, їхні обличчя бліднуть від нещодавнього досвіду. Мама пестить моє волосся, а тато витирає сльози, які намагався стримати.

«Валерія, мені дуже шкода, донечко», — каже мама тремтячим голосом. Ми не хочемо тебе втратити.

«Ти маєш відпочити й виконувати вказівки лікаря», — додає батько, намагаючись зберігати спокій. Немає нічого важливішого за ваше здоров'я та здоров'я вашої дитини.

Знову підходить доктор Лукас із виразом співчуття та професіоналізму.

— Валерію, це ознака того, що твій організм переживає велике навантаження. Необхідний повний відпочинок і постійна пильність. Ми переведемо вас у палату інтенсивної терапії, щоб уважніше спостерігати за вашим станом.

Я слабко киваю, розуміючи всю серйозність ситуації. Я відчуваю, як мене охоплює втома, але також і нова рішучість. Батьки зі мною, медична бригада робить усе можливе для мого здоров’я та здоров’я дитини.

Коли вони готують мене до передачі, я на мить заплющую очі, дозволяючи сльозам текти. Я не одна в цьому. Незважаючи на те, що шлях важкий і сповнений невизначеності, я знаю, що мене підтримують і люблять рідні. І з цим у мене є сили продовжувати, день за днем.

Медсестра та доктор Лукас готують носилки, щоб перенести мене в палату інтенсивної терапії. Я відчуваю напругу в повітрі, коли мої батьки з тривогою спостерігають за кожним рухом медперсоналу.

«Все буде добре, дочко», — каже мама, міцно тримаючи мене за руку. Ми тут з вами.

Шлях до нової кімнати короткий, але здається вічним. Вогні лікарні розпливаються наді мною, коли мене штовхають коридорами. Я намагаюся зосередитися на глибокому диханні, відчуваючи, як страх поєднується з рішучістю продовжувати.

Прийшовши в палату інтенсивної терапії, медичний персонал швидко підключив мене до ряду моніторів і обладнання. Я бачу серйозні обличчя лікарів, які коригують параметри та перевіряють мої життєві функції.

«Валерія, ти будеш під постійним наглядом», — каже мені доктор Лукас. Ми повинні переконатися, що і ви, і дитина в безпеці. Постарайтеся розслабитися і відпочити якомога більше.