Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Засновники однієї з антикорупційних громадських організацій, що ростуть тепер наче гриби після дощу. Юристи за освітою. І документи відповідні мали. Заявили, що читали мої матеріали, поділяють мої погляди, і запропонували цю роботу. Завдаток дали.

— А що саме хотіли? — допитувався Вересюк.

— Серію нищівних репортажів про неподобства різного роду, які відбуваються у вас в лікарні.

— І ти погодилася?

— А що? — зірвалася Ольга. — Це нормально, по-твоєму, коли задля пацієнта пальцем не ворухнуть, поки той не заплатить, незалежно має чим платити чи ні?

— Ну, наскільки мені відомо, у тебе ніхто нічого не вимагав. Ти перша почала провокувати. Ти взяла гроші за те, щоб підставити людей, які своєю працею збиралися тобі допомогти. То хто гірший?

— Схоже, це вже не психоаналіз, — зауважила Ольга. — Швидше, промивання мізків.

— Пробач, — знітився Вересюк. — Захопився. Улюблена, знаєш, тема. Але що ж було далі?

— А далі, побачивши мою машину, вони увійшли до кафе, де я сиділа, і потрапили, що називається, під гарячу руку. Вже у розмові я зрозуміла, що провадять ці двоє якусь цілеспрямовану політику, і мета їхня — усунути вашого головного лікаря. Побачила, що лізу у геть зовсім брудні справи. Одне слово, пообіцяла повернути аванс і відмовилася від подальшої співпраці.

— А потім?

— Їм це дуже не сподобалося. Почали хамити і погрожувати. Я пішла нібито до туалету, навіть сумочку на столі залишила. Вони цей трюк розкусили і влаштували перегони. Куди моєму «шевроле» проти їхнього джипа? Темно було. Нерви, коньяк. От і злетіла з дороги на повороті й перекинулася. Далі ти знаєш.

— А яка в них машина? — обличчя лікаря тепер було зосередженим, він ловив кожне слово журналістки.

— Позашляховик здоровезний. «Міцубіші — паджеро». Навіть номер запам’ятала.

— І ти нікуди не заявила?

— Кому я що розповім? — скипіла Ольга. — Що порушила журналістську етику і купилася на брудну пропозицію? Більше нічого не хочу, аби тільки відчепилися. Вони також подібного розвитку подій не очікували, мабуть злякалися, подумавши, що я загинула. Того й пропали.

— Цікаві справи, — промовив замислено Вересюк. — А як вони виглядають? Опиши.

— А що описувати? Фотки маю на камері. І їхні, і джипа. Я ж журналістка.

— Скинеш мені?

— Можу. А навіщо? Хочу, щоб усе це припинилося. Я навіть слідчому вашому слова не сказала. Не дурний дядько. Але мені самій цікаво — як їм вдалося на мене наскочити? Що вони тут робили? Не слідкували за мною — точно. Я завжди уважна й обачна. Щось їх пов’язує з вашим містечком. Ти мене не підставиш?

— Обіцяю. Даю слово, — дивлячись їй в очі, запевнив Вересюк. — Багато всього останнім часом навколо нашого шпиталю крутиться. Хто нас іще захистить, як не ми самі?

Ольга лише мовчки похитала головою.

Стояла тиха місячна ніч. Навколо альтанки було напрочуд тихо, тільки з поля долинало сюрчання цвіркунів. Вони сиділи навпроти одне одного, усвідомлюючи наростаючу взаємну симпатію, проте сейрозність обговорюваних проблем не налаштовувала на романтичний лад.

Увійшовши до палати, Ігор присів на край Оленчиного ліжка.

— Ну, привіт. Як справи?

— Дякую, можна терпіти, — зітхнула вона. — Болить, звичайно, але вже не так, як до операції.

— Це ж треба було стільки чекати.

— Хоч ви не сваріть, Ігоре Миколайовичу, — попросила вона. — Сил вже немає вислуховувати. Якщо вже ви мене взялися регулярно рятувати, то пожалійте.

— Ви так запам’ятали той випадок з вікном? — здивувався Ігор.

— Не лише. Ви й учора мене врятували. Кажуть, головний лікар забороняв оперувати, а ви зробили по-своєму.

— От мене завжди цікавило, — розсердився Цекало, — хто виносить чутки з операційної? Ще й роздувають до слонячих розмірів. Це санітарки тобі нашепотіли?

— Ніяки не санітарки, — закопилила губу Оленка. — Лікар Дольний, той що наркоз давав. Усе розповів. Я також майбутній лікар і цього в інституті не навчать. Скажете — не правда? Ой-й…

— Так, лежи, не смикайся, — наказав Ігор. — І дивися мені, не наїжся якихось апельсинів або цукерок.

— Не бійтеся. Що я дурненька, чи що? — обурилася вона.

— А що — розумна? Три дні… — почав Ігор. — Гаразд, вибач. Нанервувався я з тобою. Не буду. Одужуй.

Він підвівся, але вона зупинила його.

— Ігоре Миколайовичу, а це правда, що ви мене лікувати відмовилися?

— Господи, а цю дурницю хто тобі сказав?! Як можу я від тебе відмовитися? Я весь час то на прийомі, то у роз’їздах. А Вадим Борисович тут постійно. Але я також навідуватимуся.

— Правда? — з надією запитала вона. — Ви ще прийдете?

— Звісно. І не раз. Не скучай.

Зітхнувши з полегшенням, Ігор зачинив за собою двері і наразився на Полянську.

— Перепрошую…

— Е-е… Ігоре Миколайовичу! — загальмувала вона. — Як там моя Оленка? Що можете сказати?

— Н-нічого не можу… — ніяково відповів Цекало.

— А чому? Щось не так?

— Чого ж… Вадим Борисович нею займається. Він повинен спілкуватися з родичами. Пробачте…

Та відкараскатися від Горгони було не так просто.

— Ігоре Миколайовичу! Зачекайте! Щось у нас із вами зовсім не та розмова виходить, яка мала б. Розумію, що я також не подарунок. Але у цій ситуації ви могли б… якось так, по-джентльменськи… власне, допомогти мені.

— Що ви маєте на увазі, Інно Сергіївно? — зупинився Цекало.

— Ви ж бачите, я незручно почуваюся. Заходьте по обіді, як будете вільніші. Це можливо?

— Якщо викликає заступниця головлікаря, то неможливо якраз навпаки — не прийти.

— Я не викликаю, — зніяковіла Полянська. — Запрошую як колега. Поспілкуватися за кавою.

— Тоді — неможливо, — відрубав Цекало. — У вашому кабінеті немає місця джентльменським замашкам. Самі ж казали. Лише субординація. Пробачте.

Робочий день ніяк не закінчувався. Серйозних випадків наче й не було, але у хірургії дрібниць немає.

— А Кравченко мити шлунок? — запитала Женя.

— Не треба. Нехай їсть.

— А Попову другу перев’язку на ніч?

— От його б варто подивитися. Нехай розмотують зараз.

— А доцю Полянську?

Телефон озвався удруге, і Вадим змушений був відповісти.

— О, Михайле, дякую, що пам’ятаєш. На операції був. Бачив твій дзвінок, але ще не встиг передзвонити. Чого ти ще хочеш, Женю?

— Доцю Полянську будете дивитися?

— Ні. Нехай Цекало пильнує.

— Та ж ви її лікар!

— Я для мами Полянської історію хвороби пишу. Все. Дай поговорити.

Знизавши плечима, медсестра вийшла.

— Ну?

— Що — «ну»? Немає у нас в усьому Ужгороді такого кабака «Ясени». Зате є «Три ясеня». Але у розмові народ часто каже — «був у ясенях». Розумієш? Не деталізуючи, скільки їх там. Однаково, як нап’єшся, рахувати важко. Ніхто не скаже — «пішли у три ясеня», усі кажуть — «до ясенів». Ось.

— І нормальний кабак? — запитав Лужний.

— Приїзди, підемо, — була відповідь. — Теплий прийом обіцяю.

— Усе можливо, —