Читати книгу - "Історія одного розлучення, Ана-Марія Еріш"

Ввечері, коли я прийшла додому, то мало не вбила Тоні. Він був дуже сильно побитий, проте впевнював, що все добре і ніяких проблем немає. Звичайно я розуміла, що він не стане говорити при інших про те, що сталося, тому і просто терпіла. Але коли ми залишилися вдвох, я почала вимагати від нього пояснення. Виявилося, що це він так просто потренувався із Картером. Я чула про цього хлопця, адже вони працювали разом. А ще колись Тоні вважав його своїм найкращим другом. До того, поки він не зрадив їх дружбу, почавши стосунки з Беатріс за спиною хлопця. Ні, ну я колись чула, що для того, аби стати дуже хорошими друзями, потрібно побитися. І у фільмах та книгах це спрацьовує. Проте в нас реальне життя, і тут все інакше. Занадто багато всього сталося між цими двома, аби вони так легко про це забули.

Я обробляла рани, стараючись зробити все як можна обережніше. І я бачила, що йому приємна моя турбота. Ну звичайно, про нього ж ніхто й ніколи по-справжньому не піклувався. Від цього чомусь ставало дуже сумно. Кожна людина заслуговує на те, аби його любили. Але Тоні переживав стільки всього... Навіть було дивно, що хлопця може здивувати така проста річ.

Нині був вихідний, тому я вирішили показати йому наш старий будинок — місце, яке дід купив для мого батьки та Ребекки. Ще тоді він сподівався, що ми зможемо стати справжньою родиною, і все в нас буде добре. Це було ще за два роки до мого народження. Однак після розлучення, батько вирішив, що для нас буде краще, якщо ми переїдемо до діда. І не прогадав, адже в тому домі я вже не відчувала себе щасливою. Та дуже довгий час сумувала по нашому будинку, по своїй зручній кімнаті та метеликам, що жили в мене на стінах.

Тоні ж я нічого не сказала, пообіцявши, що ми їдемо в одне особливе місце. І це було справді так, адже з цим будинком пов'язано дуже багато спогадів, як приємних, так і не дуже. Десь за двадцять хвилин ми в'їхали в добре охороняєму частину міста. Не дивлячись на те, що в деяких будинках тут вже ніхто не живе, та охорона добре виконує свої обов'язки. Тим паче мій дід продовжує платити за їх послуги. Він думає, що можливо колись я захочу повернутися сюди. Але я не знаю, чи зможу знову жити тут.

Ми зупинилися біля великого двоповерхового будинку. Колись акуратно підстрижений газон зараз переживав не найкращі свої часи. Ні, рідко сюди приходить наш садівник, але це не допомагає. Тут же й буває прибиральниця, яка і підтримує це все у відносному порядку. Залишивши машину на вулиці, ми зайшли у двір. Ще досі збереглися мої качелі та басейн, який зараз абсолютно пустий. На веранді ж колись були м'які дивани, де ми любили сидіти з татом. Колись тут було життя, а зараз вже нічого не лишилося.

Відчинивши двері, ми потрапили у простору вітальню, де всі меблі були накриті простирадлами. Але колишній інтер'єр ще можна було вгадати. Він був у стилі прованс, що тоді набирав популярність. Однак мене це в дитинстві дратували.

- Ласкаво просимо у резиденцію Рейгана Рідделя та Ребекки Барроу. - я розкинула руки, ніби показуючи йому все. - Саме тут я народилася, жила якийсь час.

- Чому ви переїхали? - Тоні почав уважно все розглядати.

- Це місце було домівкою родини. А коли її не стало, то батько вирішив, що так буде краще. - я потиснула плечима. - Напевно, йому важко було знаходитися тут, адже все нагадувало про мою мати. Та він так і не продав його, подарувавши мені. Батько вважав, що я сама маю вирішити що робити з цим. Тут було, - чомусь в очах з'явилися сльози. - Ми були щасливими тут. Одна справжня родина, яка любила одне одного. Принаймні, так мені здавалося тоді.

Тоні підійшов до мене ззаду, обіймаючи мене за талію. Важливо було відчувати його підтримку, адже я довго не могла наважитися прийти сюди. То може варто зробити й ще одну річ? Тому, зібравши останні сили, я промовила хлопцю, поки ще не передумала.

- Хочеш побачити мою стару кімнату?

Він же лише кивнув, тому я і потягнула його нагору. Тут зовсім нічого не змінилося, лише зникли картини зі стін, намальовані моїм батьком, адже ми забрали їх з собою. А от і ті самі двері, світло-рожевого кольору з візерунками маленьких сонечок. Вони були створені моїм татом, коли він дізнався, що в нього буде донечка. Відчинивши двері, я знову поринула в дитинство. І хоч все так само було прикрите простирадлами, я дуже легко могла згадати як воно виглядало. Бежеві стіни, що прикрашені сотнями різнокольорових метеликів. Великі вікна, що давали стільки світла. Біле ліжко з балдахіном як у справжньої принцеси, а ще й інші меблі також білого кольору. Все було таким знайомим та рідним.

- А в тебе тут було доволі мило. - посміхнувся Тоні. - Тепер зрозуміло, чому ти весь час поводишся ніби принцеса. Тебе просто привчали до цього з дитинства.

Я ж розсміялася, вдаряючи його по плечі. Мені варто було давно прийти сюди, просто я не могла наважитися. І дуже правильним рішенням було зробити це разом з Тоні, моїм чоловіком. Все ж таки він має знати де пройшло моє дитинство, бо я ж бачила його колишній дім. Здається, в нас вже майже не лишилося таємниць одне від одного. Та чи це справді так?