Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Вінниця, 1 липня 1943 року».

Свідчення Галини Грушківської з села Городниці, Немирівського району:

«У жовтні 1937 мого батька, колгоспника Петра Грушківського, 55 років від народження, заарештували енкаведисти в Брацлаві. Моїй матері заявили, що він ворог держави. Я впевнена, що мій батько, який не скінчив ніякої школи, ніколи не займався політикою. Два тижні батька тримали у Брацлаві, потім перевели до Вінниці. Від того ми більше нічого про нього не знали. Так само нічого невідомо було і про інших десятьох чоловіків з нашого села, заарештованих водночас з батьком.

Я прочитала в газетах, що у Вінниці розкриті братські могили, тому приїхала сюди й серед речей знайшла шапку свого батька. Вона була йому велика, і я сама її переробляла, тому й могла точно впізнати її. Тепер я знаю: мого батька забили енкаведисти.

Вінниця, 3 липня 1943 року».

Вдова Надія Гончар з села Стунівки, Муровано–Курилівського району посвідчила:

«У грудні 1937 року два енкаведисти зробили обшук у нашій хаті. Нічого не знайшовши, заарештували мого чоловіка Павла Гончара, віком 30 років, і відправили вантажним автомобілем до Бару.

Досі я думала, що мій чоловік відбував десятилітнє заслання у Сибирі, аж поки сьогодні не знайшла кілька речей з його одягу й між ними піджак, який я впізнала по латках, що їх сама пришивала. Тепер я певна, що серед забитих є мій чоловік.

Вінниця, 5 червня 1943 року».

Свідчення Олени Ольхівської з м. Вінниці:

«У листопаді 1937 року енкаведисти заарештували в хаті мого чоловіка Петра Ольхівського. Він працював на хлібозаводі. Коли почали розкопувати виявлені могили, я ходила туди щодня і на одному з трупів впізнала чорний піджак, чоботи та сорочку мого чоловіка. У цьому самому трупі я впізнала його по скривленому мізинцю правої руки. Отже, жодної помилки не може бути.

Вінниця, 1 липня 1943 року».

Катерина Горлевська із м. Жмеринки посвідчила:

«Серед викопаних речей я впізнала речі мого чоловіка: вишиту сорочку, ватяний піджак з хутряним коміром. Мій чоловік Дмитро Горлевський був машиністом на залізниці. Заарештували його 13 травня 1938 року у Жмеринці.

Одержавши повістку з’явитися до НКВД, чоловік туди пішов і не повернувся. Через два тижні його перевели до Вінниці. Я поїхала туди. На мої запитання про чоловіка я одержала відповідь, що його заслано у Сибір без права листування. Тепер я переконана, що серед убитих є мій чоловік. Я знайшла сорочку, яку сама вишивала, а пізніш, навіть, і латала. 60 чоловік, усі робітники–залізиичники. Про них більше ніхто нічого не чув.

Вінниця, 1 липня 1943 року».

Навесні 1938 року я виїхав до Києва й пробув там три місяці. В цей час у Вінниці арештували мого брата. Повернувшись літом до Вінниці, я побачив проти моєї служби на Літинській вулиці нову огорожу біля 3 метрів заввишки із дощок, щільно набитих у два ряди. Минув якийсь час, і вже почали говорити, що тут закопують розстріляних у НКВД.

Одного дня я почув сморід мертвечини, пригнаний вітром з-за огорожі. Тоді я уважно оглянув огорожу і, знайшовши дірочку від вибитого сучка, зазирнув у неї. Побачив багато свіжо–насипаної глини, а під самою огорожею — купи почорнілих трупів, яких, очевидно, не встигли ще закопати. Кожного разу, вгледівши авто, я проводив його очима аж до воріт, за якими воно зникало. Мені ввижалося, що в такому авто лежить труп і мого брата. Мало не щоденно я бачив вантажні авто, що в сутінках проїздили повз нашу станцію в ворота, а другого дня, навантажені глиною, виїздили в напрямку Літина.

Зі слів сторожа ринку Опанаса Скребка з Вінниці запротоколено таке свідчення:

«З 1935 до 1941 року я був сторожем міських овочевих насаджень на Літинській вулиці. В березні 1938 року велика ділянка поруч з плантацією, яку я сторожив, була загороджена високою дерев’яною огорожею. Приблизно за місяць після того, я виліз якось уночі на дерево, що росло біля огорожі. Було місячно. Коло самої огорожі я побачив шість ям, кожна біля трьох квадратних метрів. В ямах було по кілька трупів.

Очевидно було ще досить місця, а тому вони й не були засипані. Уночі я ні разу не чув ні стрілянини, ні криків, але вдень часом бачив, як приїздили комісари в легкових авто. Тоді лунали й постріли. Іноді з-за загорожі несло й трупним смородом. Я вже й раніше помічав, що сюди приїздили навантажені автомашини, з яких за огорожею щось скидали, чув глухе гупання об землю.

Ці рядки я пишу пізньої осені 2002 року. Вказую час, щоб пояснити свій відступ не від теми, ні, а задля використання джерела інформації, яка буде доречною в цій такій печальній повісті.

Голодного 1946‑го року я почув про Таранкова Бориса, учня нашої школи, який навчався на клас вище від мене. Перебуваючи в товаристві з Олексієм Головіним, Карлом Крігером, Іваном Черняхівським, я через них[57] познайомився ближче і з Борисом Таранковим, але, як то кажуть, не зійшовся. Об’єктивних причин багато, та не в них справа. Дізнався, що Борис сирота (батька репресували у 37‑му, мама померла після відсидки у в’язниці) доглядала його тітка — материна сестра. В 1946–1947 році уже в Києві, коли Борис навчався на 1‑му курсі фінансово–економічного інституту, зійшлися ми з ним трохи ближче. Та ненадовго. З відчаю, що немає чого поїсти хоч раз в день, вступив Борис у Севастопольське вище воєнно–морське училище.

І зустрілись через 55 років.

Капітан 2‑го рангу, колишній командир дивізіону бойових кораблів Чорноморського флоту запитав мене, чим живу, чим займаюсь.

Я сказав, що живу минулим, намагаюсь щось занотувати з того підсумовування пережитого. Зараз, конкретно, опрацьовую події у Вінниці літа 1943 року.

— А я там був з мамою, дещо бачив…

- ?!

Так постав переді мною ще один свідок. Тут же попросив його викласти це на папері. За два дні після зустрічі Борис зателефонував мені і повідомив, що вже надрукував шість аркушів «Война детскими глазами». Подаю його мовою оригіналу:

«Когда фашисты напали на СССР,