Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Командир с двумя кубиками в петлицах, служивший в полку, расквартированном на противоположной стороне местечка.

Летом 1938 года кто–то в солдатской казарме выколол глаза на портрете «отца народов» Сталина. За такое преступление был арестован и расстрелян весь командный состав полка, в том числе и наш квартирант. Мать его, учительница из деревни Воронежской области, узнав о расстреле единственного сына, сошла с ума.

В Хмельник немцы вошли без боя. Вероятно у них уже были подготовленные списки с адресатами партийных и комсомольских активов, колхозных бригадиров, некоторых служащих районного, так сказать, аппарата, т. к. на следующий день были арестованы во всём районе более трёхсот человек. Ходили слухи, что среди арестованных были доносители НКВД, из–за которых погибли тысячи неповинных граждан в 1937–38 годах.

Все арестованные немцами, содержались во дворе райпотребсоюза, огороженого высоким 3‑х метровым забором.

В конце августа 1941 года я пас корову на лугу около дома моей второй тёти Фроси (около ж/д вокзала), вдруг я услышал выстрелы в районе моста на Уланов. Ребячье любопытство взяло вверх над опасностью и я побежал на выстрелы.

То, что я там увидел, было ужасно. В районе, где железную дорогу пересекает дорога на Уланов, немцы расстреливали узников из райпотребсоюза. Я пробрался в кустах буквально на сотню метров и увидел следующее: с одной стороны насыпи (у моста) находились узники, из них отбирали по 10 чел., приказывали раздеться до кальсон, переводили через насыпь, ставили над предварительно вырытой ямой и немец–палач из пистолета расстреливал их в затылок. Два других немца заряжали ему пистолеты и давали взамен использованых.

Сопротивления никто из узников не оказывал, только пели интернационал. Очевидно, содержание и пытки в течении длительного времени, после ареста сломили способность к сопротивлению. Всего расстреляли две колонны по 100–150 чел. в каждой.

Сотни людей из всей области пытались опознать своих близких, которые были обезображены настолько, что опознать можно было только по одежде. В отдельной яме были захоронены вещи расстреляных, где мама нашла полотенце, вышитое ею, которое отец взял с собой при аресте. Почерк расстрела НКВД немецкими «зондер командами» был настолько похож, что можно подумать, что расстрелы проводились одними и теми же лицами, или немцы проходили перед войной стажировку в НКВД[58].

Намного позже, в 70‑х годах, я с мужем моей сестры, полковником милиции, в архивах НКВД обнаружил, что мой отец, руководитель подпольной организации, состоящей из учителей и работников культуры района (все украинцы и два поляка), все они являются иностранными шпионами и украинскими националистами, ставившими своей целью выход Украины из СССР и за союз с Польшей. 30 октября 1938 года все члены организации были осуждены и в тот же день расстреляны. Всего было расстреляно 27 человек в возрасте от 23 до 45 лет».

Що сталося з могилами і людьми у Вінниці після закінчення бойових дій на території Поділля на початку 1944 року? Про це є тепер автентичні і перевірені зізнання наочних свідків.

«Дня 20 березня 1944 року радянська армія вступила у Вінницю. 23 березня того ж року оголошено, що всі мешканці міста мають перейти спеціальну перевірку і повинні прибути з паспортами до міського парку. Зібралося кілька тисяч людей. Нарешті під’їхало авто і в ньому кілька людей у формі МВС. Комісар Рапопорт, показуючи на порожні ями, що залишились після видовбування з них тисяч трупів, розстріляних в 1937–1938 рр., запитав: «Що тут сталося?». Народ мовчав. Рапорт запитав вдруге: «Мовчите, зрадники Батьківщини! Розповідайте, прислужники німецької пропаганди, хто з вас знаходив тут своїх родичів?». Таких сміливих, хто зразу наразився б на смертельну небезпеку, не знайшлося. Тоді комісар наказав війську оточити натовп і сам від’їхав до міста. Цілий день люди провели в молитві і в страшному напруженні, очікуючи нового лиха. Перед вечером комісар нарешті повернувся з довгим списком. Він викликав за прізвищами, здебільшого, жінок. Біля ста душ вийшли на той виклик. Ці нещасні, що колись відшукували тут в цих ямах своїх рідних і близьких, тепер самі стали на краю могил. Комісар викликав загін автоматників і подав команду: «По ворогах революції і зрадниках батьківщини во–гонь!». Люди, обливаючись кров’ю, падали в страшенні ями, що вдруге стали могилами нещасних жертв нового народовбивства».

А. Драган. Пам’ятаймо про Вінницю!

В-во Українського Народного Союзу. 1986.

Якогось дня до нашого малесенького подвір’я зайшов чоловік. Вже в пізніх літах, охайно вдягнений, він чемно звернувся до мами. Видно було, що то людина вихована.

Яким Павлович Березюк запитав маму, чи не погодилася би вона прийняти його на квартиру із столуванням за визначених нею умов. Мама погодилась.

Пізніше я зміг знайти обґрунтування того рішення. Дуже просте: мужчина в домі. Прожив я з Якимом Павловичем в одній кімнаті мало не п`ять років[59].

За цей час я ніколи не бачив його в спідньому, як не бачив без піджака, коли хтось чужий заходив до хати! Не палив тютюну, за все життя не випив й краплі вина. Ніколи не чув від нього жодного брутального слова. Умів тримати себе рівно будь з ким і в будь-яких обставинах. Писав грамотно і каліграфічно. Освіта — початкова. Працював писарем, секретарем, діловодом повітового суду, потім районного. З родини залізничного працівника. Батько все життя пропрацював станційним черговим, сторожем; мама — хатня господиня. Жили в казенній квартирі при залізничній станції. Ніколи нікуди не виїжджав за межі району. Любив доглядати за квітами, знався на них. За найкращий відпочинок вважав прогулянку по околиці містечка. Мріяв мати свій будиночок.

Як вже почав я писати про людину, яка тієї лихолітньої пори ввійшла в «наш» дім, то й продовжу ще про деякі постаті, з якими довелось жити довгі–довгі роки.

Найбільш значимою постаттю такою став Лесь Головін. З літа 1942 року йшли ми з ним разом шість десятиліть.

В одному завулку до нашого гурту підійшов такий собі хлопчина[60]: приземкуватий, худенький, з чорними очима більше схожими на дівочі. Знайомство відбувалось напружено, адже хлопчина — то «чужак». Комусь з нас треба було «перевірити» чужака. Вийшов на два кроки вперед я:

— Ти хто, Маруся? Це я так звернувся до незнайомця, приймаючи його наче за дівчину.

— С–с–сам ти М–м–ма–ма–р–р-уся.

Ватага вибухнула реготом. Сміялись не стільки від того, якими іменами ми відрекомендувались, скільки від того, як це було артистично вимовлено[61]. Не маючи більше ніяких