Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

— Хлопці, а цього «марусика» батько працює якимось пурисом в управі. Сам бачив як він з бурмістром ручкався[62].

При наступних наших зустрічах я все намагався якось дошкулити своєму сусідові (Головіни жили за якихось 80 – 100 метрів за рогом нашої вулиці): штовхав, робив підніжки, скубав, обзивав, і цим доводив його до плачу. Врешті-решт сам і напоровся на рішучість, як прийнято казати, другої сторони. В який раз, викобенюючись, я дійшов до самого двору скривдженого. Той зайшов у хвіртку, а в дворі батько. Побачивши такою «скислою» свою дитину, Лука Єфремович висмикнув з дровняка «аргумент», тобто, грабове поліно і, з відповідними для душевного стану виразами, жбурнув тим «аргументом» у мене. Не попав, скоріше, не мав наміру попасти, але мета, все ж, була досягнута…

З того часу в мирі і злагоді прожили ми з Лесем все життя.

Незабаром і з другого боку з’явились у мене приятелі. Кажу з «другого», бо Лесь жив по одну сторону нашого житла, а нові приятелі поселились з другої сторони. Там стояв давно покинутий будинок стіна об стіну з нашим. Занесло нових поселенців вітром війни з далекого міста Брусилова. Нова господарка була досить огрядна жінка з двома синами–близнюками Петро і Фелько. Розмовляючи з дітьми, мама ніколи не змінювала їх імен по відмінках, хоч би як того не вимагалось за побудовою її висловлювань.

Першого разу я побачив братів на вулиці, коли вони гнались за собакою, який, підігнувши під себе хвоста, опустивши вуха, намагався стати якомога меншим і не помітнішим. Собака просто таки стелився до землі, гарячково крутячи головою, щоб відшукати якийсь лаз або першу ліпшу щілину і пірнути туди. Тут я мав необережність (як перший хлопець на цій вулиці) щось вигукнути чи то на захист собаки, чи то в осудження собаколовів. Брати без всякого обговорення і попередження взяли мене спереду і з тилу, і швиденько надавали досить дошкульних мордачів. Закінчили вони мене «чистити» так же раптово, як і почали. Мабуть, шкодуючи, що дарма згаяно на мене час.

Поправивши шапку, яку мені було збито на потилицю, я пішов у свій двір і, щоб таки ж не «загубити лице», промимрив більш собі, ніж спритним мисливцям:

— Нічого, нічого, я вас по одному вполюю.

А собаку я таки врятував. Вона за той час знайшла, куди шмигнути.

Мама, глянувши на мене, сплеснула руками:

— Ти що, з котами побився? Як же вони подряпали тебе!

Близнюки були одягнені у куфайки на виріст. Руки їх десь там далеко ховались в непомірно довгих рукавах. Ось вони і хльостали мене кінцями тих рукавів, наче китицями. Видно на рукавах були ґудзики, які залишили виразний слід. Попри всі прикрощі першої зустрічі, ми досить швидко потоваришували. Петько і Фелько були, як кажуть, бідові хлопці. З ними не занудьгуєш. І в хаті їхній було весело. Мама їхня, тьотя Гражина, придбала двох кумедних поросят і поселила їх в першій прохідній кімнаті. В другій, глухій, жили самі.

Бувало прийдеш, то раніше, ніж зайти до людей, поспілкуєшся з поросятами. Ніякої огорожі (клітки) не було. Поросята миттєво, постукуючи по дерев’яній підлозі копитцями, кидались до ніг гостя, швиденько обнюхували і все намагались гризнути черевика. Кімната була вузенька і довга. Так що обійти кумедних поросят і те, що лежало на мокрій підлозі, паруючи специфічним запахом, було досить складно. Та якось люди давали собі ради.

В «людській» же було затишно і весело. Хлопці багато розказували про свою батьківщину — Брусилів. На вулиці їх так і прозивали: «брусилівці». По-моєму, вони навіть пишались тим.

Скоро спорожніле містечко наповнилось людом. Майже водночас на залізничну станцію почали прибувати вагони із «сталінградцями» і «таганрожцями». Щодо перших, то серед них не було жодного чоловіка — одні жінки з малими дітьми. Їх було кілька десятків сімей, і розселились вони, здебільшого, по спорожнілих хатах нового міста. Розказували приїжджі, що їх переселено із зони бойових дій з-під Сталінграду.

Якщо сталінградівці, натерпівшись від постійного ризику, голоду та всіх інших незгод, тихесенько і діловито зайнялись пошуками способів здобування хліба насущного, то таганрожці постали перед міщанами якоюсь шабашною ватагою, яка втішається, що добре прожила саме цей день, а далі що буде, то буде… Серед цих новоприбулих тільки невеличка частина були сімейні, а то все молоді та середнього віку чоловіки. Всі вони були завербовані організацією Тодта[63] як спеціалісти по ремонту літаків. Де вже там в Таганрозі було таке виробництво, ми тоді, звісно, не знали. Ми тільки чули, що прибулі були кваліфікованими слюсарями, електриками, механіками, токарями і таке інше. Мабуть, у німців вони були в ціні, бо ті видавали їм продуктові пайки, платили заробітну плату.

В ангарах, казармах колишнього військового містечка розпочато облаштування виробничих цехів, майстерень тощо. На слуху тільки й чути було: «Юнкерс, Юнкерс». Мабуть, там збирались ремонтувати бойові літаки типу «Юнкерс». Огорожу містечка відремонтували, поставили сторожові будки, встановили суворий пропускний режим. Деякі місцеві чоловіки, через своїх нових постояльців, почали шукати якоїсь можливості влаштування на те виробництво, бо безробіття і злидні ставали все більше і більше дошкульнішими. Видно, що німці мали серйозні наміри по організації польових авіаційних майстерень, бо незабаром розпочався другий етап облаштування. На лузі, між двома рукавами Бугу, аж до пагорбів під Соколовою, почали ходити якісь люди з вимірювальними приладами: теодолітами, мірними лінійками, довжелезними мотузками. Вони міряли, забивали кілочки, наводили межі і все це під команду того, що безперервно заглядав в окуляри свого триногого приладу. Скоро всім стало зрозуміло: готуються будувати аеродром. Та видно не судилося окупантам облаштуватись. Фронт поволі почав наближатись, глибокий тил для німецьких військ під ударами радянської армії скорочувався і скорочувався. Ажіотаж навколо будівництва швидко погас. Кудись поділось начальство. Робітники–авіаційники залишились напризволяще. Відродження німецьких люфтваффе[64] не відбулося.

Як часто буває, будь-які події чи обставини, мають, так би