Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

Дем, заплющивши очі, промовив у дівочі вуста:

— Здійснивши ритуал на крові, хотів керувати твоєю волею. Утім, не зміг це зробити. 

Мирослава через силу всміхнулася й обійняла Дем’яна. Гладячи його спину, поцілував у щоку й прошепотіла:

— До тебе знову будуть питання. Утім, зараз допоможемо людям у бібліотеці й заберемося звідси.

Дем’ян допоміг Міри піднятися. Дівчина, оглянувшись, зітхнула.

— Читальний зал через нас зруйнований.

— Це не надовго! — сказав Дем’ян і, повільно провівши рукою, поставив все на своє місце.

Мирослава, озираючись довкола, споглядала, як сіра магія не руйнувала, а створювала гармонію, повертаючи все на свої місця. А розбите скло на підлозі маленькими кусочками, крихітними уламками відновлювалося у віконних рамах.

Легко всміхнувшись, дівчина торкнулася рукою до сірої енергії й відчула тепло на кінчиках пальців. Дем’ян, оглянувшись, поглянув на Міру й, піймавши її погляд, підморгнув.

Знайшовши у вестибюлі жіночку, працівника бібліотеки, Міра нащупала її пульс і поглянула на Дем’яна.

— Сонне закляття. Воно скоро мине, і всі, хто знаходяться в цьому приміщенні, прокинуться. Вони нічого не будуть пам’ятати. Лише відчувати головний біль, — промовив Дем.

— Корнелія також застосувала проти тебе сонне закляття?

— Ні! — захитав головою Дем’ян. — Магію удушення. Я все чув, утім, був нерухомий, а тим часом чорна магія повільно стискала мою грудну клітку. А той клинок був лише заради того, щоб мати на тебе вплив.

— Вона ж могла тебе вбити. Як ти зміг побороти її?

Дем знизав плечима й відповів:

— Могла. Утім, не вбила ж. Я вмію боротися та протидіяти чорній магії.

Мирослава, піднявшись, дістала із сумки хустку й, підійшовши до Дем’яна, взяла його за руку та, не розриваючи зорового контакту з ним, обв’язала тканиною долоню. На обличчі Дема промайнула усмішка.

Мирослава, одягнувши пальто та перекинувши сумку через плече, поспішила за Дем’яном. Вони, спускаючись поверх за поверхом, бачили непритомних людей.

— Їм можна чимось допомогти? — схвильовано запитала Міра.

— Нехай краще всі вони прокинуться самі, — оглянувшись, відповів Дем. — Не будемо втручатися магією вдруге. Магічний вплив на людей майже завжди залишає на них невидимий відбиток на душі.

Міра, кивнувши, першою вийшла з будівлі й різко зупинилася. Дем, врізавшись у неї, поклав руки на її талію й, обійшовши, став попереду неї. На вулиці їх чекала неприємність, а саме гидкі створіння, які схожі були на вовків, утім, без шерсті, з рогами на головах та довгими хвостами.

— Дем’яне, хто це такі?

— Демони мотулу, — озирнувшись, відповів. 

Вони лізли звідусіль. Були на будівлях, перевертали автівки та нападали на людей. Мирослава зробила крок, утім, Дем’ян схопив її за руку й промовив:

— З ними я розберуся сам. А ти не втручайся. Зрозуміла?

Мирослава кивнула і, коли Дем’ян атакував мотулу, дівчина натомість побігла допомагати людям. Дем, помітивши Міру, яка вже відбивалася магією від демонів, захитав головою.

Мирослава, оглянувшись, побачила, як із будівлі зістрибнули двоє людей. Вони були одягнуті в чорний одяг, а обличчя їх прикривали маски. Один із них кинув Дем’яну меча, і він, змахнувши лезом, перерубав навпіл демона. Озирнувшись довкола, Міра побачила, як Дем’ян та чоловіки знищували демоняк. Утім, їх становилося все більше і більше.

— Мамо! Нам потрібна твоя допомога! — голосно закричала Міра.

Її крик розійшовся відлунням. Гілля дерев заколихалися, і вмить піднявся вітер. Створивши енергетичний коридор для зляканих та поранених людей, Мирослава відчула тремор у тілі. Зціпивши зуби від болю, адже втримувати енергію чорного агату було тяжко, дівчина на кілька секунд втратила рівновагу й похилилася. Через кілька хвилин блискавиця вразила прямісінько в демонів. Вони, злісно заричавши, почали розбігатися в різні сторони. Міра, зітхнувши, впала на землю й схилила голову.

— Дякую, мамо, — прошепотіла.

— Міледі!

Міра підняла голову й поглянула на чоловіка. Він, скинувши маску, всміхнувся й подав їй руку. Дівчина, поглянувши на його меч в одній руці, з леза якого стікала чорна рідина, вигнула брови й подала руку.

— Радий нарешті вас побачити, чорний агате. Ми довго вас шукали.

— Угу! — кивнула Міра й нервово хмикнула. — І давайте краще на «ти». І без слова міледі.

Чоловік кивнув і поцілував її руку. Мирослава округлила очі й змусила себе усміхнутися. 

— Міразе! — крикнув інший чоловік. — Допоможи насліднику. А я простежу за демонами.

— Навіть не дадуть і познайомитися! — хмикнув чоловік і поглянув на Мирославу. 

— Що з Дем’яном? — нахмурилася Міра й побігла до нього.

Дем, тримаючись за руку, лежав на землі. Дівчина, присівши біля нього, поглянула на рану, яка кровоточила.