Читати книгу - "Вбити пересмішника"

— Дурниці, містер Андервуд був там увесь час.

— Знаєш, не перестаю дивуватися Бракстону,— сказав Атикус.— Він зневажає негрів, завжди жене їх від себе.

Все місто вважало містера Андервуда затятим нечестивцем, батько якого в пориві недоброго гумору дав йому ім’я Бракстон Брег[23], і це ім’я він безнастанно намагався принизити. Атикус казав, що люди, названі на честь генералів південної армії, обов’язково врешті-решт спиваються.

Келпурнія налила тітці Александрі ще філіжанку кави, але суворо похитала головою, коли я кинула на неї благальний погляд, який здавався мені переконливим.

— А ти ще мала,— пояснила вона.— Коли доростеш до кави, я обов’язково тобі скажу.

Я сказала, що кава добре вплине на моє травлення.

— Гаразд,— погодилася Келпурнія і дістала з буфету філіжанку. Налила туди столову ложку кави і доповнила до самого краєчка молоком. Я подякувала, показавши філіжанці язика, а потім перехопила невдоволений погляд тітки. Але невдоволення її стосувалося Атикуса.

Тітка зачекала, поки Келпурнія вийде до кухні, а тоді виголосила:

— Не розмовляй так у їхній присутності.

— Як «так» і в чиїй присутності? — поцікавився Атикус.

— Так, як-от щойно, у присутності Келпурнії. Ти сказав при ній, що Бракстон Андервуд зневажає негрів.

— Кел це і без мене знає. Як і весь Мейком.

Я вже й раніше почала помічати невеличкі зміни у поведінці мого тата, а надто коли він розмовляв з тіткою Александрою. Він ніби злегка кепкував з неї, хоча й не дратувався відкрито. У голосі його забриніла сувора нотка:

— Все, що говориться за цим столом, може бути сказано при Келпурнії. Їй відомо, як багато вона важить для нашої сім’ї.

— Вважаю, це не надто гарна звичка, Атикусе. Це їх розбещує. Ти же знаєш, скільки вони базікають між собою. Все, що відбувається в місті, обговорюється у чорному кварталі ще до заходу сонця.

Батько відклав убік ножа.

— Мені не відомий закон, який забороняв би їм розмовляти. Якби ми не давали їм приводів, вони б і базікали менше. Що ж ти не п’єш свою каву, Скауте?

Я калатала ложечкою у чашці.

— А я гадала, що містер Каннінгем — наш друг. Ти колись сам мені це казав.

— Він і є наш друг.

— Але ж учора він хотів на тебе напасти.

Атикус поклав виделку поруч із ножем.

— Містер Каннінгем загалом добра людина,— промовив він.— Просто він має свої недоліки, як і всі ми.

Тут заговорив Джемі.

— Нічого собі недоліки! Він був ладен убити тебе, коли вони туди приїхали.

— Так, він міг би на мене напасти,— погодився Атикус.— Але, сину, коли ти підростеш, то навчишся краще розуміти людей. Будь-який натовп, власне, складається з окремих людей. Вчора містер Каннінгем був частиною натовпу, але він залишався людиною. Будь-який натовп у кожному південному містечку — це завжди знайомі нам люди, і це не робить їм великої честі, правда?

— Авжеж,— сказав Джемі.

— Тому знадобилася восьмирічна дитина, щоб повернути їм здоровий глузд, розумієш? І це дещо доводить: зграю диких тварин можна зупинити, тому що вони все ж таки люди. Хто знає, може, нам слід було б мати дітей-поліцейських... ви, діти, вчора змусили Волтера Каннінгема ненадовго влізти у мою шкуру. І цього виявилося досить.

Що ж, можливо, Джемі й навчиться краще розуміти людей, коли подорослішає, але я — ні.

— Перший день, коли Волтер прийде до школи, буде його останнім днем,— пообіцяла я.

— Ти його і пальцем не торкнешся,— категорично відтяв Атикус.— І я взагалі не хочу, щоб ви зачаїли на когось злість через учорашню подію, хай що там трапилося.

— Тепер ти сам бачиш,— вступила тітка Александра,— до чого це призводить. І не кажи, що я тебе не попереджала.

Атикус відповів, що ніколи такого не скаже, відсунув стілець і підвівся з-за столу.

— Попереду в мене важкий день, отож даруйте. Джемі, я не хочу, щоб ви зі Скаутом ходили сьогодні до середмістя, добре?

Коли Атикус пішов, до нашої їдальні вскочив Ділл.

— Усе місто тільки про це й гуде,— оголосив він.— Як ми голіруч побороли сотню чоловіків.

Тітка Александра поглядом примусила його замовкнути.

— Там не було ніякої сотні чоловіків,— заявила вона,— і ніхто нікого не поборов. Просто декілька п’яних хуліганів з ватаги Каннінгемів.

— Не звертайте уваги, тітонько, Ділл просто любить перебільшувати,— заспокоїв її Джемі. Він подав нам знак прямувати за ним.

— Щоб ні кроку з двору, ясно? — наказала тітка, коли ми виходили на веранду.

Все було схоже на суботній день. Мешканці південної частини округу тяглися повз наш будинок повільною, довгою чередою.

Проїхав, хитаючись, верхи на своєму чистопородному коні містер Дольфус Реймонд.

— Не уявляю, як він узагалі тримається у сідлі,— прошепотів Джемі.— Як це можна напитися п’яним ще до восьмої ранку?

Повз нас прогуркотів фургон, ущент забитий жінками. Всі вони були в панамках і сукнях на довгий рукав. Правив фургоном бородань у фетровому капелюсі.

— Це меноніти[24],— сказав Діллові Джемі.— Вони не визнають ґудзиків.

Меноніти жили в глухих лісах, вели торгівлю на тому березі річки і рідко приїжджали до Мейкома. Діллу стало цікаво.

— Вони всі мають блакитні очі,— пояснив Джемі.— І чоловікам заборонено голитися після одруження. Їхнім жінкам подобається, коли борода їх лоскоче.

Містер Ікс Білапс, проїжджаючи на мулі, помахав нам рукою.

— Він такий кумедний,— сказав Джемі.— Ікс — його справжнє ім’я. Якось його викликали до суду і спитали, як його звуть. Він каже — Ікс Білапс. Секретар попросив уточнити, а той наполягає — Ікс. Ледь здогадалися, що він не жартує. Спитали, звідки у нього таке ім’я, і він відповів, що так його записали батьки, коли він народився,— просто поставили хрестик.

Поки весь округ проминав наш будинок, Джемі розповідав Діллу історії про найпомітніших осіб, про те, чим вони відомі: містер Теншо Джонс голосував за прийняття сухого закону; міс Емілі Дейвіс крадькома нюхає тютюн; містер Байрон Воллер вміє грати на скрипці; у містера Джейка Слейда прорізався третій ряд зубів.

На дорогу виїхав повний фургон городян з небуденно суворими обличчями. Коли вони почали тицяти пальцями на