Читати книгу - "Вбити пересмішника"

подвір’я міс Моді Аткінсон, що сяяло усіма барвами яскравих квітів, на веранду вийшла сама міс Моді. З міс Моді траплялися дивні речі: від нас до веранди, на якій вона стояла, було досить далеко, і ми не могли ясно бачити її обличчя, проте завжди чудово розуміли, чи в доброму вона гуморі, з самої її постави. Тепер вона стояла, узявши руки в боки, злегка подавшись уперед і схиливши голову вбік,— окуляри її так і виблискували на сонці. Ми знали, що вона посміхається з невимовною ущипливістю.

Погонич фургона притримав своїх мулів, і одна з жінок пронизливо загорлала:

— Хто в марноті прийшов, у темряву йде[25]!

Міс Моді відросла:

— Радісне серце лице веселить[26]!

Вочевидь, ногомийники подумали, що то сам Сатана цитує Святе Письмо задля своїх лихих намірів, бо погонич підбатожив мулів. Чому вони присікувалися до квітника міс Моді, мені було незрозуміло, тим більше що міс Моді, хоча й поралася у саду з ранку до ночі, знала Євангеліє як свої п’ять пальців.

— Ви підете сьогодні в суд на слухання? — спитав її Джемі, коли ми підійшли ближче.

— Нізащо,— відповіла міс Моді.— Мені нема чого робити в суді сьогодні.

— Невже і подивитися не хочете? — поцікавився Діла.

— Не хочу. Просто огидно дивитися, як бідолаху засудять на смерть. Погляньте лише на цих людців — вони немов на карнавал збираються.

— Але ж це публічний процес, міс Моді,— зауважила я.— Було б порушенням, якби публіка не зібралася.

— Знаю, знаю,— відмахнулася вона.— Саме тому, що процес публічний, я на нього і не йду.

Підійшла міс Стефані Крофорд. На ній був капелюшок і рукавички.

— Так-так-так,— сказала вона.— Тільки подивіться на цей натовп — можна подумати, що виступатиме сам Вільям Дженкінс Браун.

— А ти куди це зібралася, Стефані? — спитала її міс Моді.

— По свіжі газети.

Міс Моді зауважила, що зроду не бачила, щоб міс Стефані ходила по газети в капелюшку.

— Що ж,— відповіла та,— може, я й зазирну до суду, подивлюся, що там вигадав Атикус.

— Гляди, щоб він не викликав тебе повісткою.

Ми попросили міс Моді пояснити, що це вона має на увазі, а вона відповіла, що міс Стефані, схоже, знає про справу так багато, аж її можуть викликати як свідка.

Ми тинялися без діла до опівдня, і коли Атикус прийшов на обід, то сказав, що цілий ранок обирали присяжних. По обіді ми покликали Ділла і пішли до середмістя.

Там усе сяяло, як на свято. Біля конов’язі не було куди й пальця встромити, мули й фургони скупчилися під кожним деревом. Площа перед судом нагадувала пікнік: люди гуртками сиділи на підстелених газетах, запивали печиво й патоку теплим молоком з глечиків. Дехто їв холодну курятину або холодні свині відбивні. Більш заможні запивали свої наїдки магазинною кока-колою зі склянок-лампочок. Замурзані дітлахи сновигали у натовпі, матері годували немовлят.

Трохи осторонь від центральної площі, на осонні, тихенько сиділи негри, їли сардини з крекерами і запивали фруктовою газованкою. Серед них був і містер Дольфус Реймонд.

— Джемі,— сказав Ділл,— він п’є з пакета.

Схоже, містер Дольфус Реймонд саме це і робив: він потягував через дві соломинки з бакалійної крамниці якусь рідину з глибини коричневого паперового пакета.

— Ніколи нічого подібного не бачив,— пробурмотів Діла.— Як це йому вдається?

Джемі захихотів.

— Там у нього пляшка з-під кока-коли, а у ній віскі. Це щоб не засмучувати дам. От побачиш, він отак смоктатиме цілий день, а потім піде і знову наповнить пляшку.

— А чому він сидить з чорними?

— Так у нього віддавна повелося. Він любить їх більше, ніж нас, гадаю. Живе сам на межі округу. З ним живе одна негритянка, і в них купа дітей-мулатів. Я їх тобі покажу, якщо вони нам десь трапляться.

— Він не схожий на бидло,— промовив Ділл.

— А він зовсім і не бидло, він володіє ділянкою землі понад річкою, і родина його дуже старовинна і поважна.

— Тоді чого ж він отак поводиться?

— Така в нього звичка,— відповів Джемі.— Кажуть, він так і не оговтався після свого весілля. Мав одружитися з однією дівчиною з роду Спенсерів, здається. Готувалося бучне весілля, але воно не відбулося: напередодні церемонії наречена піднялася до своєї кімнати і застрелилася. З рушниці. Натиснула на гачок пальцями ноги.

— А дізналися чому?

— Ні,— відповів Джемі.— Ніхто не знає причини, окрім містера Дольфуса. Подейкують, що вона довідалася про його негритянку, а він вважав, що може і її залишити при собі, і одружитися. Відтоді він завжди п’яний. Але, знаєш, він просто добре ставиться до отих дітей...

— Джемі,— урвала його я,— а що таке мулат?

— Напівбілий, напівнегр. Ти їх бачила, Скауте. Знаєш отого рознощика з бакалії, рудого й кучерявого? Він наполовину білий. Вони дуже нещасні.

— Нещасні... чого б це?

— Бо вони всім чужі. Чорні їх не сприймають, тому що вони напівбілі, а білі — тому що вони напівчорні, ні те, ні се. Але кажуть, що цей містер Дольфус відіслав двох своїх дітей на північ. У північних штатах люди не зневажають чорних. Он якраз один з них.

До нас наближався маленький хлопчик, який міцно тримався за руку негритянки. Мені він видався типовим негром: темно-шоколадна шкіра, широкі ніздрі й чудові зуби. Час до часу він весело виривався уперед, а негритянка тягла його за ручку до себе.

Джемі почекав, поки вони проминуть нас.

— Це один з тих малюків,— сказав він.

— А звідки ти знаєш? — спитав Ділл.— Мені він видається справжнім негром.

— Іноді відрізнити важко, хіба що напевне знаєш, хто вони такі. Але він наполовину Реймонд, це точно.

— Але як можна відрізнити? — допитувалася я.

— Я ж казав тобі, Скауте, просто треба знати, хто вони.

— А звідки ти знаєш, що ми — не негри?

— Дядько Джек Фінч каже, що напевне не знає ніхто. Він каже, що серед тих Фінчів, яких ми знаємо, негрів немає, але він припускає, що у прадавні часи наші пращури були вихідцями з Ефіопії.

— Ну, прадавні часи не рахуються.

— Я теж так думав,— відповів Джемі,— але тут у нас вважається, що як маєш бодай одну краплину негритянської крові, то ти вже чорний. О, дивіться...

Якийсь невидимий сигнал примусив усіх людей на