Читати книгу - "Вагітна від мільйонера-боса, Ekaterina"

Я відчуваю, як моє тіло знову хитається на межі непритомності. Тиск у моїй руці зростає, коли мені вводять чергову дозу ліків, щоб стабілізувати стан. Мої батьки дивляться з жахом і тривогою, не в змозі нічого зробити, крім як бути поруч зі мною.

«Ваш артеріальний тиск знову падає», — оголошує медсестра, регулюючи внутрішньовенне введення рідини.

Паніка в кімнаті відчутна. Я відчуваю, як сили покидають мене, і все, що я можу зробити, це зосередитися на голосах навколо мене, намагаючись утримати свідомість.

«Валерія, залишайся з нами», — наполягає доктор Лукас, поки медична команда швидко працює, щоб стабілізувати моє становище.

Я намагаюся тримати очі відкритими, відчуваючи, що кожна секунда — це битва. Нарешті, через те, що здається вічністю, ліки починають діяти. Моє дихання стабілізується, і запаморочення повільно спадає.

«Він знову реагує», — з полегшенням каже доктор Лукас. Ми повинні стежити за нею 24 години на добу.

Мої батьки зітхнули з полегшенням, хоча на їхніх обличчях усе ще відбивається хвилювання. Я відчуваю, як сльози течуть по моїх щоках, змішуючись із холодним потом недавньої кризи.

«Валерія, будь ласка, бережи себе», — шепоче моя мама, її очі повні сліз. Ми любимо вас і нам потрібно, щоб ви були добре.

— Буду, мамо, тату, — відповідаю тремтячим голосом. Я обіцяю подбати про вас і про дитину.

Я закриваю очі, дозволяючи виснаженню занурити мене в глибокий спокійний сон. Я знаю, що шлях попереду буде важким, але з любов’ю та підтримкою моїх батьків я відчуваю, що зможу впоратися з будь-якими труднощами.

Я відчуваю, як лікар стискає мою руку.

«Ми втрачаємо це», — каже доктор Лукас.

Я відкриваю одне око, і в кімнаті дивно тихо, тишу порушує лише тихе гудіння моніторів. Мої батьки сидять поруч зі мною, в їхніх очах відбивається втома і хвилювання, що накопичилися за останні кілька годин. Я відчуваю, що нарешті можу відпочити, хоча моє тіло все ще слабке та виснажене.

Раптом гострий біль пронизує мої груди. Я насилу відкриваю очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Гудки моніторів стають шаленими, кімнату наповнює гучний будильник.

— Щось не так! — вигукує медсестра, підбігаючи до моніторів.

Мої батьки раптово встають, на їхніх обличчях помітна тривога. Біль у грудній клітці посилюється, я відчуваю задуху, починає тупніти в очах.

— У нього зупинка серця! — кричить доктор Лукас, вбігаючи до кімнати. Нам тут потрібен аварійний візок, швидко!

Навколо мене все стає хаосом. Голоси змішуються, звук квапливих кроків і шалений рух медичного обладнання наповнюють кімнату. Моїх батьків штовхає вбік, коли персонал кидається на мене.

«Валерія, залишайся з нами», — каже одна з медсестер твердим, але втішним голосом.

Я відчуваю, як біль охоплює моє тіло, кожна секунда здається вічністю. Раптом усе темніє і мене огортає відчуття падіння в нескінченну безодню.

Прокидаюся здригаючись, у грудях проймає печіння. Монітори знову видають постійний звуковий сигнал, але цього разу він виглядає більш стабільним. Я повільно відкриваю очі, опинившись у палаті інтенсивної терапії. Доктор Лукас схилився наді мною, на його обличчі вираз полегшення.

— Валерія, ти повернулася. «Все буде гаразд», — тихо каже він, кладучи руку на мою.

Мої батьки поруч зі мною, на їхніх обличчях відбивається суміш полегшення та сліз болю. Мама тримає мене за руку, а тато ніжно гладить моє чоло.

-Що сталося? — запитую слабким голосом, намагаючись зрозуміти, що сталося.

«У вас була зупинка серця, — пояснює доктор Лукас. Але нам вдалося вчасно вас оживити. Тепер вам потрібно відпочити і дати організму відновитися.

Я на мить заплющую очі, намагаючись усвідомити серйозність ситуації. Я відчуваю, як сльози течуть по моїх щоках, суміш страху та полегшення.

«Валерія, ти не знаєш, як ти нас налякала», — тремтячим голосом каже мама. Ми думали, що втратили тебе.

«Мені так шкода», — шепочу я, стискаючи мамину руку. Дякую, що ви тут.

— Завжди, доню. «Ми завжди будемо поруч із тобою», — відповідає мій батько, його очі сповнені емоцій.

Доктор Лукас налаштовує деякі пристрої навколо мене, переконавшись, що все в порядку.

— Ми будемо тримати вас під постійним наглядом, Валерію. Найголовніше, щоб ви повністю одужали. Ви повинні сприймати це спокійно і дозволити своєму тілу вилікуватися.

Я киваю, знаючи, що попереду довгий шлях. Але завдяки любові та підтримці батьків я відчуваю себе готовим до будь-яких труднощів. Я закриваю очі, дозволяю собі відпочити, вірячи, що я в надійних руках і що якось все вийде.

Темрява ночі огортає лікарняну палату. Тихе дзижчання моніторів і зрідка бурмотіння медсестер у коридорах створюють атмосферу спокою та настороженості. Я відчуваю тяжкість втоми на повіках і повільно занурююсь у сон.

Раптом я опиняюся в іншому місці, тепле, золоте світло заповнює простір навколо мене. Я в чудовому саду, повному яскравих квітів і величних дерев. Повітря свіже і несе з собою солодкий, заспокійливий аромат. Я відчуваю величезний спокій, відчуття благополуччя, якого я не відчував давно.

Я йду по саду, мої кроки легкі і впевнені. Вдалині я бачу знайому постать: немовля з темним волоссям і блискучими очима сидить на траві і грається з квітами. Моє серце б'ється від хвилювання та ніжності, коли я бачу його. Малюк повертається і посміхається мені, посмішкою, яка освітлює все навколо.

«Мамо, борись за мене, я тебе чекаю», — шепоче малюк, і його голос — як музика для моїх вух.

Я повільно підходжу, відчуваючи, що кожен крок наближає мене до невимовного щастя. Я стаю на коліна біля малюка і беру його на руки, відчуваючи його тепло і м'якість. Їхній сміх заразливий, наповнюючи сад чистою та щирою радістю.