Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Лямпка так і лежала в ожиннику коло криниці і досі світила файно і ясно. Я взяла її і посвітила в криницю. Джо лежав на дні, голова була нагнута на одно плече, руки на животі лежали, а ноги розчепірені. Між ногами лежав камінь, яким я його розчерепила.

Я хвилин п’ять світила на нього, чекала, чи порухається, але ніц подібного. Далі встала й пішла до хати. Мусіла два рази спинятися, бо в голові був туман, але я таки дойшла. Зайшла в спальню, скинула по дорозі одежу й лишила її там, де вона і впала. Я зайшла в душ і просто стояла там під такою гарячою водою, яка лиш могла бути, хвилин десять, не милилася, не мила голову, не робила ніц, лиш стояла лицем так, шоби вода била в нього. Я, певно, там і заснула в душі, але вода стала холодніти. Я скоро вмила голову, доки вода не стала зовсім льодяна, і вийшла. Руки-ноги в мене були всі подерті, а горло боліло, шо страшне, але я не думала, шо від чогось із того вмру. Мені і в голову не прийшло, шо люди подумають про ті подряпини, навіть не кажу про синяки на горлі, після того як Джо знайдуть у криниці. Ну, тогди не прийшло.

Я вдягла нічнушку, впала на ліжко й відразу заснула з увімкненим світлом. Менше ніж за годину зірвалася з криком, бо рука Джо була в мене на нозі. Мені стало на секунду легше, як дойшло, шо то просто сон, але тут я подумала: «А шо як він знов лізе з криниці?» Я знала, шо не лізе, — знала, шо як урізала йому тим каменем і він другий раз упав, то вже зовсім із ним закінчила, — але десь у душі була певна, шо лізе й за хвилину-другу вилізе. І відразу піде по мене.

Я пробувала лежати й вичекати, але не могла — та картинка, як він вилазить із криниці, ставала все ясніша і ясніша, і серце мені билося так сильно, шо я думала, вибухне. Нарешті взула кросівки, знов узяла лямпку й вибігла в нічнушці. Того разу я підповзла до краю криниці. Не могла себе заставити підійти, ні за шо. Я дуже вже боялася, шо його біла рука звідти вилізе з темноти і злапає мене.

Нарешті я посвітила вниз. Він лежав так само, як до того, руки на животі, а голова повернута набік. Камінь так і лежав на своїм місці, йому між ніг. Я довго на то дивилася, і як того разу пішла до хати, то вже до мене зачало доходити, шо він точно вмер.

Я залізла в ліжко, виключила лампу і скоро задала хропака. Останнє, шо я думала, пам’ятаю, було: «Тепер всьо в мене буде добре», але так воно не було. Я встала через пару годин, певна, шо вчула когось на кухні. Само собою, шо я чула на кухні Джо. Попробувала вискочити з ліжка, але ноги мені закрутилися в ковдрах, і я впала на підлогу. Встала й зачала навпомацки шукати вимикач лампи, певна, шо вчую, як його руки в мене на горлі змикаються.

Але того, звісно, не сталося. Я включила світло й обійшла всю хату. Вона була порожня. То я взулася в кросівки, взяла лямпку й побігла назад до криниці.

Джо так і лежав на дні, руки були на животі, а голова на плечі. Але я всьо одно мусіла довго на нього дивитися, доки не завірила себе, шо голова лежить на тім самім плечі. І раз я ввиділа, шо в нього нога рухнулась, хоч то майже точно була тінь. Такого багато було, бо рука, якою я тримала лямпку була не дуже стійка, повірте.

Коли я там присіла із зав’язаним ззаду волоссям, то виглядала як та дівиця на етикетках «Вайт Рок»[22], у голову мені прийшов такий химерний гін, шо не можу, — я подумала, може, то нахилитися так уперед на колінах, доки не полечу додолу в криницю. Мене знайдуть із ним — не ідеальний спосіб піти зо світу, якби так мене питали, — але хоч не в обіймах із ним… і мені не прийдеться вставати зрання з думкою, шо він зі мною в хаті, чи з чуйкою, шо треба побігти назад із лямпкою, перевірити, чи він досі вмерлий.

Тут знов заговорив голос Віри, але того разу він був точно в мене в голові. Я то знаю так само, як знаю, шо він мені той перший раз говорив прямо у вухо. «Єдине місце, куди ти полетиш, — то в ліжко, — сказав мені той голос. — Іди поспи, а як прокинешся, затемнення закінчиться вже по-справжньому. Ти будеш здивована, наскільки все виглядатиме краще, коли вийде сонце».

То, здавалося, добра рада, і я пішла її виконувати. Але я всьо одно замкнула обоє дверей зсередини, а перед тим, як уже пішла спати, то зробила шось таке, шо ніколи не робила ні до того, ні після: підперла дверну ручку кріслом. Мені в тім встидно признаватися, — щоки в мене зовсім гарячі, то я червона, певно, — але то, певно, помогло, бо я заснула в секунду, як голова на подушку лягла. Коли я на другий раз відкрила очі, через вікно лилося денне світло. Віра була сказала мені взяти вихідний, — сказала, шо Ґейл Лавеск і пару інших дівчат дадуть собі раду з тим, шоби поробити порядки в хаті після того великого балю, шо вона планувала на двадцяте, — і я була хоч троха втішена.

Я встала, знов пішла в душ, а потому вдяглася. На всі ті речі в мене пішло пів години, така я поломлена була. Здебільш спина. То було моє слабке місце, відколи Джо вдарив мене по нирках тим поліном, і я маю певність, шо я знов потягнула її, перше тогди, як виривала з землі ту каменюку, якою шваркнула його, а тогди, як піднімала її для того. Шо би то не було, пекло мене немилосердно.

Коли я нарешті була вбрана, то сіла за кухонний стіл під яскраве сонце, пила горня чорної кави й думала про речі, які мала робити. Таких не було багато, хоч і ніц не пішло точно так, як я хтіла, але всьо треба буде зробити правильно. Якшо шось забуду чи недогледжу, то сяду в тюрму. Джо Сент-Джорджа на Літл-Толі не дуже то й любили, і мало хто би мене винив у тім, шо я зробила, але за то, шо вбиваєш чоловіка, медаль не дають і на парад не відправляють, хоч би яким шматом непотрібного гімна він був.

Я налила собі свіже горня тої чорної жижі й вийшла на задній ґанок, шоби випити… і поглипати навколо. Обидві коробочки й один проглядач знов були в пакеті для поку­пок, шо мені Віра дала. Кусочки другого проглядача лежали там, де і були, як Джо раптом підскочив і той випав йому з колін та побився на дошках ґанку. Я троха подумала про ті шматочки скла. Нарешті пішла досереди­ни, взяла мітлу і шуфельку та й підмела. Я вирішила, шо раз я є така, яка є, і багато люду на острові знає, яка я є, було би більше підозріло, якби я їх лишила та не прибрала.

Зачати