Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

Голден відчув легкий запах ацетату в повітрі.

— Треба поговорити, — пролунав знайомий голос у темряві.

У Голдена перехопило в горлі. У грудях застукотіло серце. Він

натягнув на обличчя подушку й спробував не розкричатись. Не

стільки з люті й розчарування, а й від старого доброго страху, від

якого все стискалося в грудях.

— Так от. Був у нас один жовторотик, — почав був Міллер. —

Ні вроку пацан. Ти б його на дух не переносив.

— Дістав ти своїм маразмом! — Голден пожбурив подушку

в напрямку Міллерового голосу. Він вдарив по панелі біля

ліжка, і в каюті засвітилися вогні. У тому самому пожмаканому

сірому костюмі та капелюсі моделі поркпай Міллер стояв під

дверима, а за ним лежала подушка. Він не міг устояти на місці, немов йому все свербіло.

— Знаєш, так і не навчився зачищати кімнати, — правив далі

Міллер чорними губами. — Двері й повороти, намагався я йому

пояснити. Завжди одне й те саме — двері й повороти.

Голден потягнувся до комунікатора, щоби викликати Наомі, але одразу ж зупинився. Він хотів, щоби своєю появою вона

прогнала привида. Як він завжди робив в аналогічних ситуаціях.

Але раптом йому стало страшно, що цього разу це не спрацює.

— Послухай, тобі потрібно зачистити кімнату, — обличчя

Міллера пройняв спазм напруження, нерозуміння. Немовби

накачаний ліками чоловік, намагався пригадати щось

важливе. — Якщо не зачистити, вона тебе з’їсть.

— Чого тобі від мене треба? — запитав Голден. — Навіщо ти

змушуєш мене туди летіти?

Міллер аж скривився від тотального виснаження.

— А що я тобі в біса намагаюся пояснити? Ти бачиш кімнату, повну кісток. І ти розумієш одну річ — сталося вбивство. Ти

хижак, допоки сам не перетворюєшся на жертву.

Він замовк, витріщившись на Голдена. Чекав на відповідь.

Голден нічого не казав, і Міллер ступив крок до ліжка. Щось

у його виразі змусило хлопця подумати про ті моменти, коли він

бачив, як цей коп стріляв по людях. Він відчинив тумбочку

й дістав свій пістолет.

— Ближче не підходь, — попередив він Міллера, наставивши

на нього зброю. — Але чесно, якщо я вистрілю, ти ж однаково не

помреш, правда?

Міллер розсміявся. Вираз на його обличчі став практично

людським:

— Залежить.

Відчинилися двері, й Міллер щез. Всередину зайшла Наомі

в халаті з колбою води в руках.

— Не спиш?

Голден заперечно похитав головою, відчинив тумбочку

й поклав пістолет назад. Вираз на його обличчі промовляв сам

за себе.

— Ти як?

— Норм. Він зник, тільки-но ти відчинила двері.

— Ти наче кошмар побачив, — Наомі поставила колбу й залізла

під ковдру до нього.

— Він став страхітливіший. Спочатку я думав… не знаю, що

я думав. Та відколи він дізнався про ворота, я намагаюся

збагнути, що насправді означають його яви. Коли я вважав його, скажімо так, статичнішим явищем, було простіше. Воно ніби

нічого… ніби нічого не означало.

Наомі скрутилася калачиком поруч із ним, пригорнула його

руками. Він відчув, як розслабляється.

— Не можна дати Моніці та її команді про це дізнатись. —

У Наомі з’явився трохи сумний усміх. — Що?

— Джеймс Голден говорить не всім і не все, — пояснила вона.

— Це інше.

— Знаю.

— Що він сказав? — запитала дівчина. — Щось зв’язне?

— Ні. Але все було про смерть. Усе, що він говорить, завжди

про смерть.

* * *

Протягом наступних тижнів на борту встановилася така собі

рутина, яку не можна було назвати комфортною, але вона

принаймні сприяла товариській атмосфері. Голден проводив час

із документалістами, дозволяв себе знімати, показував їм

корабель, відповідав на питання. Як пройшло його дитинство?

В любові, труднощах, подекуди було гірким, а інколи

прекрасним. Він і справді порятував Землю, спілкуючись із

напівпритомною

дівчиною,

що

стала

затравкою

для

перенаправлення протомолекули на Венеру? Ні, здебільшого це

все сприятливі збіги обставин. Чи він про щось шкодував?