Читати книгу - "Трикутний капелюх"

Гаразд! Але ж який привід! Уявіть собі, що я зараз вийду на вулицю, співаючи «Пітіту», але власті вдовольняться тим, що відправлять мене до Саладеро…

Чи досягну я того, чого хочу? Ні в якому разі! Або уявіть собі, що я публічно висловлюю сумнів у непогрішності герцога де ла Вікторіа, і той засуджує мене до розстрілу… Отже, про Філіппіни смішно навіть говорити, а це значить, що не бачити мені Індії, як бачив її мій друг дон Мануель Асоньяс. О! Хай буде благословенний імператор Наполеон III[77], який висилав кожного, хто не величав його «ваша величність»… Ото країна, ця Індія! Там знаєш, до чого вдатися!

Читач: — Розповідайте далі.

Розповідаю… Які прекрасні мають бути ночі в Індії! Зірки там яскравіші, ніж у небі Європи; небо там аж потьмяніло, як на старій декорації, бо не спроможне осягнути всіх молитов і поглядів, спрямованих до нього.

І це при тому, що служить воно лише одній релігії, в той час як наше нараховує щонайменше з десяток різних релігій: йому поклонялися іберійці, греки, фінікійці, римляни, поклоняються йому варвари, християни та магометани, а останнім часом — і спіритуалісти[78]…

Читач: — Ну, розповідайте ж далі.

Розповідаю… Які прекрасні мають бути ночі в Індії!

З лона цієї істинної природи, прекрасної, як молода, здорова породілля, з’являються на світ чудові прянощі; лінивий Схід, сп’янілий від наркотичного зілля, об’їдається до несхочу рисом, марячи символічною квіткою лотоса або чимось таким…

Читач: — Далі.

Північ. Настала північ. Усе поринуло в тишу та глибокий сон на берегах таємничого Гангу…

Священна річка не спала; вона плинула серед хащів бомбаксів, бранганеро й хараке[79] (якщо вам заманеться, то ці дерева можете знайти в нашому ботанічному саду), а в її водах відбивалося оманливе сяйво місяця.

В тіні, під деревом журби (воно назване так, бо квітне лише вночі), неподалік від рафлезії — рослини, яка має найбільші в світі квіти, що досягають трьох футів у діаметрі й п’яти фунтів ваги (чистісінька правда), — сиділи два молодих індуси, не дуже скромно (скажімо так) вдягнені, але гарні, наскільки можуть бути гарними ці діти природи, що зросли серед чорного дерева та бамбуку. Їхні чорні очі… були дуже чорні. (У тому поспіху, з яким я пишу, мені не спадає на думку ніякого більш-менш вдалого порівняння). Ну, а зуби, навпаки, були такі білі, як найбіліші зуби в світі. Оце поки й усе про зовнішність індусів.

О! Я ще забув сказати, що це були два чоловіки і що звали їх Нана та Ніні — імена досить цікаві.

— Говори, Нано, я слухаю… — лагідно мовив Ніні, провівши рукою по прямому волоссю свого друга.

А треба сказати, що в Ніні волосся теж було пряме (такі деталі зовнішності мені відомі, бо якийсь час я цікавився цією країною, надумавши писати новелу під назвою «Мати земля»).

— Ніні… — Чому вона білява? — багатозначно запитав Нана.

Промовивши ці загадкові слова, він глибоко замислився.

(Те саме питання ставить перед собою і автор цієї новели).

— Поясни, Нано, — шепнув Ніні наступної миті.

— Ой, Ніні… Ніні… — схлипнув Нана. — Я люблю свою дружину так само, як місяць любить ніч, як птахи — день, як море — вечірню зорю. Міла — то ж моя душа, моє життя, мої очі, то ковток води для спраглого!.. Але ж, ох! Чому вона білява?

— Зачекай, Нано! — здивовано сказав Ніні. — Ти мариш. Адже твоя дружина зовсім не білява… Я знаю Мілу, і можу тебе запевнити, що немає ебену[80], чорнішого за її коси…

— Все це так!.. Я добре знаю, що Міла не білява. Очі в неї — то ніч, волосся — чорніше, ніж сутінки смерті. Та я кажу не про Мілу!

— А про кого ж?

— Гаразд, слухай. Пам’ятаєш, який щасливий був я півроку тому, коли Міла відчула, що стане матір’ю?

— Авжеж… Пригадую. Це перший плід твого кохання за три роки подружнього життя…

— То була вершина моїх жадань! З якою жагою чекав я того дня, коли дружина подарує мені нащадка, що продовжить мій рід! Нарешті я матиму спадкоємця, принца крові, чиє чорне волосся покаже всім, що кров наша не змішалася з підлою кров’ю білих! Так от, Міла народила дівчинку, білошкіру, рожевеньку, біляву, мов англійка, мов дочка наших гнобителів, наших катів. Це ж справжня загадка, друже Ніні! Якщо й моє волосся, й волосся дружини чорне, як журба, чому воно не таке у нашої дочки? Ой, Ніні… Ніні… Чому в Міли білява дочка?

Після цих слів знетямленого принца — Мілиного чоловіка й батька білявої дівчинки — запала мовчанка.

— Я відчуваю, що зсунувся з глузду, думаючи весь час над причиною такого виняткового явища, й прийшов до тебе, щоб ти, людина великого розуму, освітив морок моєї свідомості.

Ніні мізкував три години, а тоді поцікавився:

— Ти питав про це свою дружину?

— То найперше, що я зробив; проте вона, така ж зачудована, як і я, лише руками розводить… Та не одні ми збиті з пантелику. Щодня до нас приходить англійський капітан, чоловік дуже обдарований, він палко любить нас і